Пролог

Прокинутися у власній книзі — було погано. Прокинутися у власній книзі, коли навколо війна, магія й смертельно вродливий крилатий чоловік, якого ти нещодавно вбила на папері, — значно гірше.
Глен Сайлас дивиться на мене так, ніби знає, хто я. Але поки що мовчить.
Поки що.
Я відчуваю, як серце намагається розірвати ребра — ніби в паніці шукає вихід назовні. Погляд червоних очей повільно й уважно ковзає по моєму обличчю, немов лезо по шкірі. Я не здатна витримати його.
Стою на колінах, посеред магічної вирви, на випаленій землі. Тремчу, неприродно бліда — ніби щойно втекла від самої смерті. Вогняне волосся липне до обличчя, на долонях кров і подряпини після… падіння? Переходу? Якщо це взагалі можна так назвати…
Я насилу підіймаюся. Глен посміхається кутиком вуст.
Я знаю цю посмішку. Саме так Херувим Смерті дивився на своїх ворогів на полі бою — за мить до страти. Спокійно. Майже з ніжністю.
Він робить крок до мене, і я рефлекторно відступаю. Але за спиною — кам’яна скеля. Іти нікуди. Лишилося тільки стояти, дихати й молитися.
Глен нахиляє голову набік, вивчаючи мене надто пильно — так, ніби намагається проникнути під шкіру й прочитати думки. Наче здогадується, що я — не просто чужинка.
Якщо він бодай на міліметр наблизиться до істини — я вже мертва.
— Хто ти? — питає він. Голос Глена низький, спокійний і зовсім не такий, яким я його писала. Він звучить надто реально. Надто небезпечно. Надто близько.
Я здригаюсь і машинально стискаю край толстовки. Так сильно, що біліють пальці. Не здатна збрехати і не здатна сказати правду. Як йому пояснити, що я — його авторка? Що саме я написала його долю. Що я вбила жінку, яку він любить. Що через мене все скінчиться трагедією. І що я перетворила його на монстра...
— Я… ніхто, — шепочу й одразу розумію, як жалюгідно й безглуздо це звучить. Надто слабко, невпевнено та неправдоподібно для когось, хто щойно пережив магічний викид в інший світ.
Він нахиляється ближче. Так, що його подих торкається моєї шкіри — гарячіший, ніж я очікувала. І від цього тепла мені стає ще холодніше. Він надто близько. Надто живий. Надто реальний для того, хто мав залишитися лише в моїй голові й на папері.

Я відчуваю, як тремтять коліна. Не від страху, а від шоку. Від того, що між моїми фантазіями й цією людиною зараз не просто тонка межа — її нема. Глен Сайлас — Херувим Смерті, Глава Ордену Сімох, Перший Меч, придворний темний маг, а в майбутньому — Глава Варти й член Королівської Ради — існує. Він дивиться на мене. Він дихає в мій бік. Тінь його крил загрозливо нависає наді мною, і я не можу відвести погляду.
— Ні, — каже він майже пошепки, і цей звук врізається в мене, як голка. — Ти не "ніхто".
Він тягне руку — не торкаючись, але майже. Як хижак, який не поспішає нападати. Наче отримує задоволення від самої можливості ламати повільно.
— У тебе дивна аура, — продовжує він. — Нестабільна. Не місцева.
Я не розумію, як він це відчуває, але він відчуває. Я й сама помічаю: у повітрі щось іскрить. Мерехтить. Магія… або залишковий слід чогось, чого тут не повинно бути. 
Він ковзає поглядом вниз — по моїй фігурі, по брудній толстовці, по синіх джинсах, подертих, заляпаних кров’ю й попелом. Його зіниці звужуються.
— І одяг… — холодно каже він. — Такої тканини я ще не бачив.
Він підіймає очі, і тепер у них — не тільки підозра, а й чисте роздратування. Наче я порушила правила, про які не знала. Наче самим своїм виглядом уже зламала закон.
— Ти не пройшла крізь Врата. Не телепортувалась. І не народилася тут, — вимовляє він, не відводячи погляду.
Я хапаю ротом повітря. Глен повільно відступає на крок, знову обводить мене поглядом — від скуйовдженого волосся до брудного одягу, ніби шукає щось невидиме. І, здається, знаходить. Насуплює брови.
— Ти не з цього світу, — вимовляє він глухо. — Ні на вигляд, ні за присутністю.
Він ніби щось зважує в собі, потім різко каже:
— Ти — відхилення.
Слово звучить важко, як вирок. Не ворог, не чудовисько, не в’язень — помилка, що не вписалася в закони цього світу. Я згортаюсь, ніби від його голосу стало холодніше.
Він подає знак рукою — і з-за найближчих дерев виходить чоловік. Високий. Молодий. У сірому. Я не помітила його раніше — він тримався в тіні, як темрява. Його кроки беззвучні, погляд прямий і холодний.
За кілька секунд я впізнаю його. Особистий зброєносець Глена — Джі. Один із тих, хто завжди йде за ним, але ніколи не говорить першим.
Джі зупиняється поруч. Чекає наказу. Але Глен підіймає долоню:
— Не чіпати.
— Вельможний… — тихо починає зброєносець, кинувши на мене швидкий погляд. — вона може бути…
— Вона може бути ким завгодно, — спокійно перебиває він. — Саме тому я забираю її з собою. Під нагляд.
Я зводжу голову.
— Що… це означає?
Він знову посміхається — спокійно, майже ліниво, але це спокій лякає більше за будь-який крик:
— Це означає, що віднині ти під моїм контролем.
Він робить паузу.
— Ласкаво просимо до Ордена, чужинко.
І я розумію: я щойно потрапила не просто в книгу. Я потрапила до рук персонажа, якого сама зробила чудовиськом.

І якщо він дізнається, хто я насправді — він розірве мене без жалю.