Шлях в піхоту

 29 жовтня 2023 рік. Нарешті, двері в ряди піхоти для мене відкрились. Мій останній наряд на КСП батальйону, під час якого, чинний командир зенітно-ракетного взводу, здивував мене приємною новиною. 

 - Ну що Атлас, з цього дня ви приряджені до п'ятої роти, - з посмішкою мовив він. - Я вас не перевів повністю, даю вам місяць подумати. Якщо сподобається, підете від нас повністю.

- Я думав цей день не настане, - іронічно підмітив я. - Коли в мене перший вихід?

- Ще точно не знаю. Скоріш за все найближчими днями. Тому, можете вже збиратись, і йти відпочивати - сказав командир. 

- Пойняв. - відповів я. 

Забравши свій рюкзак і зброю, я відправився додому. Моїм емоціям не було кінця. Ті, хто розуміють який треш відбувається в піхоті, не поділяють моєї радості. Але крокуючи вулицями Новогродівки, я відчував неабияке задоволення. Не звертаючи увагу на екіпіровку і зброю, мене переповнювала легкість. 

Думки роїлись, наче бджоли в вулику, і я не помітив як дійшов до будинку. Зайшов усередину. Зняв екіпіровку, речі, швиденько прийняв прохолодний душ, зробив каву і поділився новиною з побратимами. Хтось щиро порадів, а хтось подумки покрутив пальцем у виска. Ну, а чого я ще хотів? Нормальна реакція здорових людей. Все-таки піхота, не рай на землі.  Але мене це мало турбувало, я хотів як найшвидше влитись в бойові дії, чудово розуміючи всі виклики й негаразди, які з'являться на моєму шляху. Але як сказав Гай Юлій Цезар - "жереб кинутий". Тому допивши каву, я вмостився у свій куточок на підлозі, вкрився спальником і заснув.

Як завжди буває, все приходить неочікувано. Спочатку я подумав, що це будильник, розплющив очі наскільки зміг, і побачив на екрані незнайомий номер телефону.

- Атлас привіт. Ну що ти готовий? - питає чоловік, в якому я впізнав командира п'ятої роти. 

- Звісно готовий, - сонно мовив я. 

- Через годину за тобою заїдуть,- мовив він, - скинь точку, куди під'їхати. 

- Добре, зараз зроблю. До речі, що брати з собою? - питаю в нього.

- Екіп, зброю, рюкзак зі всім необхідним, з розрахунку на 3 дні. Боєприпаси отримаєш на нашій базі. Все, чекай машину. - сказав командир. 

- Плюс, прийняв, чекаю. - шаблонно, але коротенько відповів йому.

Дзвінок завершився. Провів рукою по обличчю, ну що ж, подумки посміхнувся собі, почалося. Швиденько зібрав рюкзак, причепив спальник і каримат, перевірив зброю. Наче все в нормі. Зробив каву, вийшов на подвір'я. Так тихо...на годиннику 03:40. Сон як рукою зняло. Воно і не дивно, їдеш в невідомість. І це не філософська думка, реально нічогісінько не знав. Поки що. 

Авто приїхало, бачу знайоме обличчя за кермом. Трохи постарів, але кого щадить війна? Через пів годинки, ми вже були на базі. Отримав боєзапас. Стільки патронів на руки, я в житті не отримував.  Без перебільшення, радів як хлопчик, якому дали купу іграшок. Була тільки одна думка в той момент - нарешті дорвався. Навіть тяжкість рюкзака не зменшувала мої емоції. Зрештою, я опинився на своєму місці, про яке давно мріяв.