Я перестаю гнити

Я — ніхто. Це вони б хотіли почути.

Навіть власне ім’я важко згадати. Усе, що переді мною: сині пальці — мої, тонкі, така ж смоляниста клавіатура, по якій монотонно вони цокотять, і монітор. О, монітор, як нова зірка. Увесь час мій погляд прикутий до його світла - такого яскравого, прозорого, статичного. Від нього очам подекуди складно заплющуватись: печуть, гади, ох як печуть. І все це супроводжується різними звуками-шарудіннями: ходою моїх колег, цокотом клавіатури, гудінням комп’ютерного блока. І розмови. Ці. Нескінченні. Розмови. Бубоніння в трубку, з якої виривається щось настільки небезпечне та противне, що хочеться аж сховатись під стіл. 

На початках було важко звикнути, і хоч якась надія залишалась, та… усе минуло. Усе звиклось, і надія з усім теж. Іноді, звичайно ж, мене відвідують думки на кшталт “А що б було, якби…”, та багато часу на них намагаюсь не виділяти. Робота. Але серйозно: якби б пішов я в ту художню школу, щось змінилося б?

Чи міг би я стати великим художником на рівні таких митців як…

Не знаю. Важко сказати. Кажу ж: багато часу цьому не приділяю: не можна, робота. Робота кипить, як вода в чайнику. І все. Тому, якщо можна так сказати, інколи сам малюю в уяві, поміж тих тек на комп’ютері, незмінного робочого фону та документів. Курсор ще, знаєте, як пензлик - малює сині хмарки поміж степів та… хмаринок.

І так кожен Божий день. Іноді питаю себе: як я ще не з’їхав з глузду?

Робота закінчується увечері. У цю пору вечори темні настільки, що власне око може загубитись. А холодні… краще промовчу. Закутавшись у пальто я йду на зупинку - на одну й ту ж кожного разу, у майже один і той самий час. Підходжу і завмираю - очікую на щасливий квиток додому. Зазвичай, чекаю біля десяти - п’ятнадцяти хвилин, а бувало й таке, що всі двадцять, але в останні рази я вирішував просто пройтися. 

Знали б ви, де я живу, то, напевно, поскручували б пальці у скроні, та мені це подобається. Гуляти так подобається. Розумієте, ніч, легка прохолода від пальтового тепла, свіже повітря і, найголовніше, тиша. Ніщо не пищить, ніщо не шарудить, і ніхто не говорить. Ідилія. Райська ідилія, яку подекуди розривають двигуни автомобілів. Та, знаєте, навіть вони не сильно заважають. Щоправда, такими прогулянками додому, очевидно, дістаюсь трохи пізніше - через десь годину. 

Вдома на мене чекає темінь - через те, що світло ще не ввімкнене, і через те, що я так відчуваю. Та інколи мені в ній спокійніше, ніж на світлі. Темінь добра. Її теплі обійми кращі за світлове проміння - мені так здається. Хочеться… здаватись.

Намагаючись багато про це не роздумувати, одним поштовхом пальців вмикаю світло. Промені вибухають у коридорі, і темінь зникає. Чомусь сумно, не знаю чому. Скидаю пальто, саквояж, розшнуровую туфлі та теж акуратно скидаю. Проходжу до своєї кімнати та падаю на ліжко, від чого те гучно скрипить - стареньке вже, - і тупо фіксую погляд на стелі. Темінь. Найчорнуща темінь, яку я коли-небудь бачив, та з часом очі звикають, і навіть вона розсіюється. І коли скрип стихає, настає тиша, в якій чути лише моє шепітливе дихання та стукіт серця. 

У такі моменти мені надзвичайно сумно, не знаю чому. Мені просто хочеться плакати. Хочеться ніколи не встати. Бути поглинутим тим клятим ліжком. Бути поглинутим спокоєм.

Темрявою.

Обіймами.

Іноді під час таких роздумів я можу заснути, що є найгіршим варіантом, бо ніхто ще не зміг скасувати почуття голоду та спраги. Тому, пересилюючи себе чи ні, я встаю. Різко, що аж в очах темрявіє. Якщо робитиму повільно, то взагалі не встану.

Прямую на кухню щось шукати. Якщо пощастить - поїм смачно, а ні - доведеться щось придумувати. Не те щоб я весь час голодний, та останнім часом мені лінь щось готувати. Мені вистачає шматка хліба чи чогось подібного. Навіть якщо їжа є, та вона холодна - я до неї не доторкнусь. 

Або їстиму її холодною.

Я не можу.

Вона не хоче ковтатись, вона не хоче бути поглинутою мною. 

Хе…

Коли це я з їжею почав розмовляти?

Опісля “вечері” я зазвичай лягаю спати - іноді можу й на балконі посидіти, подивитись на зорі, як ті гармонійно контрастують із чорнильним небом. Знаєте… ті зорі ніби дрібки солі на темному полотні, ніби мука на…

Вибачте.

Так от. Якщо повезе - засну одразу та спатиму до світанку, а якщо ні, що ж, - дивитимусь у стелю, так само, коли прийшов з роботи, і ридатиму. Сильно ридатиму. Втішатиму себе, що ще не все втрачено, що я - людина, що я молодець, що я багато чого зробив, що я малюю! Я малюю.

Я. Малю. Ю.

Так. Малюю. Малюю блакитні квадратики за офісним комп’ютером. Геній. Я невизнаний геній. Я засну, думаючи, чому я не можу все кинути. Думатиму про це, доти не засну, а зранку забуду про все та піду на роботу, як чистий, білий, обезкольорований шмат паперу. Елегантний шмат паперу.

Я вже й забув, скільки мені років, дорогі люди. Добре, що хоч пам’ятаю, як ходити, та навіть на це скоро сил бракуватиме. Я відчуваю. І мені не страшно. Колись було, дуже, та зараз - ані крапельки. Я існую, і щось всередині мене вважає, що цього достатньо. Та мені лінь про це думати. Я не хочу про це думати. Я нічого не хочу. 

Я…. Ніби потроху з розуму сходжу. І остаточно б зійшов, якби не люди. Ті люди, яких я називаю “колегами по роботі”. Не знаю навіть чи дякувати їм, чи ні. Вони просто є, і я з ними майже не комунікую. Тобто як, ну обмінююсь з ними словами, намагаюсь підтримати розмову, та відчуваю, що все це награно. Я усміхаюсь їм, та щоб це зробити мені доводиться докладати неабияких зусиль. Усередині себе при цьому відчуваю пустку. Здається ніби, що замість мене якась плівка. Дуже тонка та водночас тяжка.

Коли я дивлюсь на своїх колег, на їхні усмішки, успіхи… я стримую сльози. І плачу не я, плаче та плівка. Усі сльози стікають у її безодню.

І так день за днем.

Дім. Робота. Колеги. Вечір. Дім.

Дім… Колеги… Вечір… Дім