Бонусний розділ: Весільний Заміс або Хто в таверні хазяйка?

Сонце над Гранд-Бріош світило по-особливому лагідно, наче хтось змастив небо вершковим маслом. Таверна «Сонячна Скоринка», яку ми відкрили після перемоги, була прикрашена гірляндами з цукрових квітів та стрічками кольору лісової м’яти.

Сьогодні був особливий день. День, коли три найсильніші жінки світу вирішили, що «спільного життя» недостатньо — їм потрібні офіційні права на головний хлібобулочний виріб континенту.

Я сидів на почесному оксамитовому подушечці, одягнений у крихітний чорний циліндр, який постійно з’їжджав мені на «очі». Моя скоринка була начищена до дзеркального блиску екстра-чистим маслом.

— Грюку, — прошепотів я, дивлячись на велетенського зайця, який намагався втиснути свої лапи в білі рукавички. — Ти впевнений, що це гарна ідея? Може, ще не пізно втекти в Тіньовий Ліс?

Грюк, який сьогодні виконував роль священика (у нього на шиї висів золотий вінчик на ланцюгу), серйозно подивився на мене. — Шефе, я бачив, як ти зупиняв лавини та Гідр. Але проти двох наречених у стані «передвесільного мандражу» навіть магія Сонячного Масла безсила. Стій смирно і посміхайся... чи що ти там робиш своїм обличчям. 

Двері таверни розчинилися, і в залі запала тиша, яку перервало лише тихе «бульк» від Суфле.

Першою йшла Еліна. Її сукня була витвором ельфійського мистецтва — напівпрозора тканина, що нагадувала тонку цукрову пудру, розшита справжніми перлинами. У руках вона тримала букет із рідкісних трав, що пахли магією та весною. — Я виглядаю ідеально, — прошепотіла вона, проходячи повз гостей. — Ніякого хаосу, тільки чиста ельфійська естетика.

Але тут увійшла Лора. 

Замість класичної сукні вовчиця обрала білий шкіряний обладунок із білосніжним хутряним плащем. Її хвіст, перев’язаний атласною стрічкою, збивав декорації з кожним кроком, а на поясі висів меч із гравіюванням «Власність Колобка». — Ну що, вухаста, — гаркнула вона, порівнявшись з Еліною. — Твоя сукня схожа на залишки недоїденого меренги. Дивись, щоб гості тебе випадково не з’їли замість десерту.

— А твій прикид, — парирувала Еліна, не змінюючи виразу обличчя, — виглядає так, ніби ти пограбувала склад весільних рушників і намагаєшся видати це за стиль. Де твоя грація, вовчице?

Моя грація в моїх іклах! — Лора зробила крок вперед, і вони вперлися лобами прямо перед вівтарем. 

Кхм-кхм! — Грюк гучно кашлянув, піднімаючи магічний вінчик. — Ми зібралися тут, щоб... е-е-е... об’єднати ці інгредієнти в одну велику тарілку життя! Колобку, чи береш ти цих жінок у свої... ну, у що там у тебе є?

— Бере! — хором вигукнули Еліна та Лора, не даючи мені вставити ні слова.

— Добре, — Грюк витер піт з чола. — Тепер обітниці. Еліно, починай.

Еліна взяла мене на руки (обережно, щоб не притиснути перлинами) і подивилася в очі. — Колобку, я обіцяю оберігати твою структуру від плісняви та черствості. Я буду твоїм магічним соусом у найпрісніші часи. І я клянуся, що жодна інша ельфійка не доторкнеться до твого м’якуша, поки я жива!

— Тепер я! — Лора відштовхнула Еліну і підняла мене над головою, як бойовий трофей. — Слухай сюди, булочко! Я буду твоїм щитом від будь-якого Ордена. Я буду гризти кожного, хто скаже, що ти «просто хліб». І я обіцяю... — вона на мить завагалася і почервоніла, — ...що кусатиму тебе тільки любячи. І дуже-дуже ніжно.

— А Суфле? — почувся писк знизу. Слайм-дівчинка в маленькій рожевій фаті застрибнула мені на голову. — Суфле обіцяє бути найліпшим і найсолодшим бафом! Пане, тепер ми — один великий бутерброд! 

Раптом вікно таверни відчинилося, і всередину залетів паперовий літачок, який пахнув м’ятою. Він розгорнувся прямо в повітрі, і голос Рути пролунав на весь зал:

«Вітаю, мої дорогі! Яка зворушлива сцена... На жаль, я не змогла прийти особисто — дегустую нові вина в Південних Землях. Але мій подарунок уже на столі! P.S. Колобку, не забудь: я все ще маю твій рецепт...»

Всі подивилися на весільний торт. На його вершині стояла маленька фігурка лисиці, яка тримала в руках табличку: «Я буду наступною. Готуйте третю подушечку!»

— РУТА-А-А! — закричали Еліна та Лора одночасно, і магічний вибух ревнощів ледь не зніс дах таверни.

Попри дрібні сварки, свято було чудовим. Грюк наготував стільки їжі, що столи ледь не ламалися. Люди, ельфи, вовкулаки та слайми танцювали разом, святкуючи нову еру Смаку.

Я лежав на своїй подушечці, оточений моїми «дружинами». Еліна обережно поправляла мій циліндр, Лора чухала мене за «вушком» (ну, за тим місцем, де воно могло бути), а Суфле просто затишно сопла на моєму боці.

— Знаєте, дівчата, — сказав я, дивлячись на зорі крізь відчинені двері. — Ми пройшли через пекло печі, через лавини та битви. І я зрозумів одне.

Що, коханий? — запитала Еліна. — Що найкращий рецепт — це не інгредієнти. — А що? — примружилася Лора.

— Це компанія, з якою ти його споживаєш. Навіть якщо ця компанія намагається тебе поділити на шматочки щоп’ять хвилин.

Ми сміялися до ранку. Це було не просто весілля — це був початок нової легенди. Легенди про Колобка, який не втік, а знайшов те, заради чого варто залишитися.