19. Герцог Круасан та його нестерпна свита

Це був план, гідний божевільного шеф-кухаря під час дедлайну. Але, як кажуть, коли життя дає тобі лимони, ти робиш лимонний тарт і кидаєш його в обличчя ворогу.

Ми зупинили мандрівний цирк-театр «Бродячі Пончики» (не питайте як, скажімо так, Грюк був дуже переконливим) і «позичили» їхній реквізит.

— Я цього не одягну, — прогарчала Лора.

Ми стояли в кущах під стінами Гранд-Бріош. Вовчиця тримала в лапах рожеву сукню з такою кількістю рюшів і бантів, що в ній можна було сховати невелику армію.

— Лоро, це маскування! — шипіла Еліна, яка сама намагалася втиснути свої ельфійські вуха під величезну перуку у формі кремового торта. — Ти маєш виглядати як «Леді Фондю з Сирних Гір», а не як розбійниця, що пограбувала гардероб принцеси!

Воно тисне мені в грудях! Я не можу дихати, не те що битися! — Лора спробувала затягнути корсет, і звук тріснутої тканини пролунав як постріл.

Грюк виглядав не краще. Велетенський заєць був втиснутий у оксамитовий камзол, який ось-ось мав вибухнути на біцепсах. Його напудрена перука постійно з’їжджала на одне око, надаючи йому вигляду дуже п’яного і дуже небезпечного аристократа.

— А я? — пробасив я з глибини свого маскування.

Я був «родзинкою» плану. Мене помістили на вершину гігантського, абсурдного тюрбана, прикрашеного фальшивим коштовним камінням та павиним пір’ям. Я  мав грати роль «Священної Сфери Багатства» — екзотичного артефакту, який привіз із собою таємничий «Герцог де Ля Пончик» (Грюк). Суфле, перетворившись на блискучу брошку, сиділа прямо піді мною, хихикаючи від вібрацій мого голосу.

— Ти виглядаєш... апетитно, — буркнула Лора, нарешті влізши в сукню. Тепер вона ходила на прямих ногах, наче проковтнула швабру.

— Тільки спробуй, вовчице! — миттєво зреагувала Еліна. — Він — реквізит, а не закуска!

Ми підійшли до парадних воріт палацу. Охорона — два нудьгуючих Вартові-Багети в позолочених обладунках — перегородила нам шлях алебардами.

— Імена та запрошення? — ліниво запитав один із них.

Грюк випнув груди (гудзик на його камзолі зі свистом відлетів і влучив вартові в шолом). Він спробував зробити витончений уклін, але це більше нагадувало присідання штангіста.

— Кхм! Я — Герцог де Ля Пончик із Далеких Дріжджових Земель! Це моя чарівна супутниця, Леді Фондю (Лора видала звук, схожий на придушене гарчання), і моя... е-е-е... духовна наставниця, Мадам Безе (Еліна зробила реверанс, ледь не впустивши перуку). Ми прибули вклонитися Кардиналу і показати наш скарб! Він вказав на мене. Я з усіх сил намагався не світитися і виглядати як дуже дорогий, але неживий камінь.

Вартовий підозріло примружився, дивлячись на Грюка. — Щось ви, Герцог, занадто... мускулистий для аристократа. І у вашої дами хвіст стирчить з-під сукні.

— Це... нова мода! — швидко знайшлася Еліна. — У наших землях вважається, що справжня леді має бути дикою! А м’язи Герцога — це результат... е-е-е... інтенсивного замішування тіста!

— Проходьте, — махнув рукою вартовий, явно не бажаючи розбиратися з божевільними іноземцями. — Тільки нехай ваша «дика леді» не кусає гостей.

Всередині палац сяяв. Тисячі свічок, столи, що ломилися від делікатесів, і сотні гостей у таких химерних костюмах, що наша компанія майже не виділялася. Тут були графині-кекси, барони-ковбаски та навіть один старий лорд, одягнений як гігантський холодець, що постійно тремтів.

Але атмосфера була напруженою. Крізь високі вікна було видно, як фіолетове небо пульсує темною магією.

— Тримайтеся разом, — прошепотів я з тюрбана. — Наше завдання — знайти вівтар, де Кардинал збирається провести ритуал.

— Легше сказати, ніж зробити, — прошипіла Лора. До неї вже втретє підходив якийсь напудрений маркіз, намагаючись поцілувати їй руку, і вона ледь стримувалася, щоб не відкусити йому носа.

Раптом музика стихла. На високий балкон вийшов Кардинал Кефір. Він виглядав ще більш висохлим і фанатичним, ніж біля річки. Його очі горіли безумством. Поруч із ним стояла золота чаша, накрита тканиною — «Священна Опара Тиші».

— Діти мої! — голос Кардинала прогримів над залом, посилений магією. — Подивіться на небо! Це знак! Світ прогнив! Ваші рецепти спотворені гріхом різноманіття! Ви додаєте занадто багато спецій, занадто багато цукру, занадто багато себе! 

Натовп аристократів злякано зашепотів.

— Але Орден несе порятунок! Сьогодні ми запалимо Велику Піч! Ми спалимо все старе, все неправильне! Ми замісимо цей світ заново, і він буде чистим, білим і... ОДНОМАНІТНИМ!

Він зірвав тканину з чаші. Опара почала пінитися, випускаючи в зал сірий туман, від якого гості почали кашляти і втрачати волю.

— Час настав! — скомандував я. — Грюку, кидай мене! Дівчата, бойова готовність!

Грюк зірвав з голови тюрбан разом зі мною і жбурнув його в бік балкона. У польоті я скинув із себе ганчірки та пір’я. 

Я завис у повітрі над центром залу, між переляканим натовпом і ошелешеним Кардиналом. Я активував обидві свої сутності. Моє тіло спалахнуло сліпучим золотим світлом Масла Вічного Сонця, а навколо мене закружляли гострі, сяючі кристали Солі Забутих Сліз. Я був не просто булкою. Я був символом.

— КАРДИНАЛЕ! Твій рецепт прострочений! — мій голос, посилений магією, прогримів так, що шибки у вікнах затремтіли.

Внизу почався хаос. Лора нарешті розірвала свою сукню, вихопивши меч. Грюк скинув перуку і заревів, розмахуючи сокирою. Еліна почала створювати захисний купол над переляканими гостями.

Я подивився вниз, на сотні облич — переляканих, розгублених булочок, тортів і пиріжків у людській подобі. Мені потрібно було не просто налякати їх. Мені потрібно було їх розбудити.

Я набрав повні груди повітря (чи що там у мене було) і почав свою промову, відчуваючи себе полководцем перед вирішальною битвою.

— Сини та доньки Гранд-Бріош! Я бачу цілий зал інгредієнтів, що тремтять від страху!

Тиша запала миттєва. Всі дивилися на сяючу кулю, що говорила.