16. Крижаний полон та серце печі

Шлях до М’ятних Гір виявився справжнім випробуванням навіть для нашого загартованого загону. Повітря тут було настільки насичене ароматом ментолу, що кожен вдих обпікав легені холодом, а сніг під ногами не рипів, а дзвенів, наче бите скло.

Я... я більше не відчуваю своїх вух, — простугонів Грюк, загортаючись у свій куций плащ. Його зазвичай бадьорий хвіст замерз і став схожим на крижану моркву.

— Тримайся, кролику, — прохрипіла Лора. Її сріблясте хутро вкрилося інеєм, перетворюючи її на величну, але дуже злу крижану статую. — Якщо ми зупинимося, нас знайдуть тільки навесні, коли почнеться відлига.

Еліна намагалася підтримувати магічний бар’єр, але її пальці настільки здерев’яніли, що вона ледь тримала вінчик. Тільки Суфле почувалася найгірше — вона почала гуснути, перетворюючись на фіолетовий холодець, і ледь пересувала ніжками.

Я котився попереду, намагаючись випромінювати хоч трохи тепла, але вітер тут був магічним — він буквально здував моє сяйво.

— Стійте! — раптом крикнув я, відчувши вібрацію через «Око Істинного Шефа». — Зверху... структура снігу нестабільна!

Було пізно. Десь високо над нами Кріо-Пряник невдало чхнув, і цей звук став останньою краплею. Велетенська біла стіна рушила вниз. Світ закрутився в білому шаленстві. Грюк встиг схопити Еліну, Лора прикрила собою Суфле, а я... я просто відчув, як нас накриває тисячами тонн м’ятного снігу. 

Темрява. Тиша. І нестерпний, смертельний холод. Ми опинилися в невеликій повітряній кишені, затиснуті між уламками скелі та щільним шаром лавини.

— Всі... живі? — почувся слабкий голос Еліни. — Я не відчуваю лап, — пробурмотів Грюк десь знизу. — Тут занадто мало повітря... і холодно... — прошепотіла Лора. Її дихання ставало все слабшим.

Я бачив їх через тепловий зір. Вони замерзали. Суфле вже майже повністю кристалізувалася, ставши твердою, як льодяник. Часу на роздуми не було.

— [Активація навички: Внутрішнє Випікання — Режим Термостата!] — скомандував я Системі. — [Вихідна потужність: 150%!]

Моє тіло почало розжарюватися. Але це був не вибуховий жар битви, а м’яке, глибоке тепло справжньої сільської печі, в якій бабусі печуть хліб на Різдво. Я спалахнув золотим світлом, прорізаючи темряву нашої снігової в’язниці.

— Підходьте ближче... — пробасив я, відчуваючи, як від мого жару сніг навколо починає танути, створюючи невелику печеру. — Грюку, Лоро, Еліно! Живо до мене!

Першим до мене притулився Грюк. Величезний заєць обхопив мене лапами, наче грілку. — О-о-о... пахне свіжими пампушками... — промуркотів він, і його вуха почали повільно відтавати.

Еліна, відкинувши свою ельфійську гордість, сіла поруч, притиснувшись плечем до моєї розпеченої скоринки. — Ти... ти такий теплий, Колобку... Дякую.

Але найцікавіше почалося з Лорою. Вовчиця, підкоряючись первісним інстинктам, просто згорнулася навколо мене клубочком, накривши всіх нас своїм пухнастим (і вже теплим) хвостом.

— Тільки спробуй щось сказати про це пізніше, — пробурчала вона мені прямо в «вухо», хоча її хвіст задоволено здригнувся. 

Я поклав Суфле прямо на свою верхівку. Фіолетовий слайм почав повільно танути, стікаючи по моїх боках солодким сиропом. — Тепло... Солодкий Пан — найкраща пічка у світі... — пропищала вона, повертаючись до життя.

Ми сиділи в цій крижаній печері, затиснуті один до одного. Я був центром цього маленького світу. Зовні лютувала завірюха, але всередині нашої схованки пахло затишком, ваніллю та корицею.

— Знаєш, Колобку, — тихо сказала Еліна, дивлячись на іскри, що вилітали з моєї скоринки. — Я ніколи не думала, що буду рятуватися від смерті, обіймаючи булку. Але зараз... я б не проміняла це місце на жоден палац.

Лора раптом сильніше притиснулася до мого іншого боку, відчувши, як Еліна погладила мене по рум’яному боці. — Гей, ельфійко, тримай руки при собі. Я його грію своїм хутром, тож у мене пріоритетне право на доступ до джерела тепла!

— Це він нас гріє, дурна вовчице! — пирхнула Еліна. — І він — мій напарник!

— Тихше, дівчата, — пробурмотів Грюк, засинаючи на моєму «плечі». — Не сваріться на тостері... він такий... м’якенький...

Я зітхнув, підтримуючи температуру. Моя енергія Масла Вічного Сонця ідеально підходила для цієї ролі. Я відчував, як «Сіль Забутих Сліз» десь глибше під нами відгукується на мій жар. Вона була близько.

[Увага! Рівень довіри в групі максимально зріс!] [Отримано навичку: «Затишне Вогнище» — ви можете підтримувати життєдіяльність союзників у екстремальних умовах]

Ми провели так кілька годин, поки лавина над нами не стабілізувалася. Тепер мені потрібно було вирішити: чи проплавляти шлях вгору, чи... скористатися моментом і проплавити шлях вниз, прямо до серця гір, де ховалася Сіль. 

Снігова печера стала нашою маленькою фортецею. Жар мого тіла створив ідеальну сферу тепла: стіни вкрилися тонкою крижаною глазур’ю, що відбивала золоте сяйво, а запах випічки став настільки густим, що здавалося, ми сидимо не під лавиною, а в затишній кав'ярні десь на околиці Столиці.

— Раз уже ми тут застрягли, — тихо промовив я, відчуваючи, як Лора зручніше вмостила голову на моєму боці, — розкажіть, як ви опинилися на цьому шляху? Чому професійний заєць-берсерк, елітна ельфійська кондитерка та грізна вовчиця блукають лісами з булкою?

Запала пауза. Тільки Суфле тихенько булькала, пускаючи бульбашки від задоволення.

Грюк зітхнув, притискаючи свої довгі вуха. Його м'язи під шкіряним жилетом розслабилися. — Знаєш, Шефе... я не завжди був таким «шафою». У нашому селищі в Долині Конюшини я був найслабшим зайченям. Хотів бути пекарем, як мій дід. Але в мене була аномалія — «Гіпер-дріжджовий ріст». Кожного разу, коли я намагався замісити тісто, мої м’язи розпирало так, що я просто ламав столи. 

Він сумно подивився на свої велетенські лапи. — Мене вигнали з пекарні після того, як я випадково чхнув і розніс сокирою піч. Сказали: «Твої руки створені для руйнації, а не для творення». Я став найманцем, щоб знайти того, хто не боятиметься моєї сили. І от... я зустрів тебе. Ти — перший шеф, якого я не можу зламати. Поруч із тобою я відчуваю, що мої м’язи нарешті мають сенс — захищати смак, який я сам не можу створити.