4

Мені зробили рентген, і лікар попросив кілька хвилин зачекати.

- Ірочко, йди поки що до кабінету, а я незабаром підійду.

Я підійшла до дверей і вже взялася за ручку, але почула, як Льоша голосно розмовляв з кимось телефоном. Він очевидно сердився на співрозмовника, бо подекуди переходив на крик. Я не стала підслуховувати, а різко відчинила двері та увійшла до кабінету. Чоловік нервово ходив по кімнаті й був накручений до краю.

– Я тобі все сказав. І припини, будь ласка, істерику. Приїду додому, побалакаємо.

Він натиснув відбій, розвернувся до мене та спробував говорити спокійним тоном.

- Що там, Принцесо, зробили рентген?

- Так, Олег Петрович сказав, що за кілька хвилин принесе результат. А в тебе все гаразд?

- Ну, як тобі сказати... Якщо ще кілька хвилин тому я мав чудовий настрій, то тепер у голові повний бардак. Вміє Олена мозок винести за кілька хвилин.

- Це все через мене. Вона сердиться за те, що ми з тобою поїхали гуляти без неї.

- Та ні в чому ти не винна, Принцесо. Це я занадто розпестив її. Усі забаганки виконував, і ось результат. Їй останнім часом уже нічим не догодиш. От і закочує істерики, – чоловік знову почав підвищувати голос.

- Льошо, говори тихіше, адже ми таки в клініці знаходимося. І заспокойся, будь ласка. Зараз поїдемо додому, щоб сестру не дратувати. Ти мені й так багато сьогодні показав.

- Ну, ні, додому ми не поїдемо. Дочекаємося результату і тоді вирішимо, що робитимемо далі. Я нікому не дозволю зіпсувати цей день. Тим більше Олені.

За кілька хвилин повернувся лікар. Він приніс нам гарну новину. У мене справді був просто забій. Медсестра наклала мені пов'язку, а Олег Петрович виписав знеболювальні пігулки та мазь, щоб зняти набряк.

- Дівчинко, ось тобі рекомендації, - простяг він мені списаний аркуш паперу. – Я все тут докладно розписав. Головне не навантажуй руку, бо можуть бути ускладнення.

- Не хвилюйся, дядьку Олегу, я простежу за нею, - сказав Льоша і забрав папір.

- Ну, Ірочко, я бачу, ти в надійних руках. А взагалі надалі будь обережнішою. Така травма може принести також багато неприємностей.

- Дякую Вам велике, Олег Петровичу, - щиро подякувала я. - Намагатимусь берегти свої кінцівки. А ще я дуже рада знайомству з Вами.

- Я теж радий був познайомитися з такою чарівною дівчиною. Гадаю, Олексію дуже пощастило. А ще сподіваюся, що ми колись поспілкуємося у приємнішій обстановці. Запрошую вас у гості до себе на дачу. Моя дружина буде рада.

- Дякую, дядьку Олегу, ми обов'язково приїдемо до вас. І передавай великий привіт тітці Наташі. А зараз нам вже час іти. Потрібно ще таблетки купити та поїсти кудись заїхати.

- Ну ось і добре. Тоді здзвонимося і домовимося про зустріч. А тобі, Ірочко, бажаю якнайшвидшого одужання, - посміхнувся чоловік.

- Ще раз дякую, - я теж посміхнулася у відповідь, - Ви мій рятівник.

Ми попрощалися та вийшли з кабінету. Льоша обережно взяв мене під руку і весь час тримав, коли я починала йти швидше.

- Принцесо, не біжи ти так. Чула, що лікар сказав, що потрібно обережно ходити.

- Послухай, Великий Брате, ти очевидно перебільшуєш масштаби моєї травми. Тим більше що ноги у мене в повному порядку. А мій шлунок просто вимагає, щоб ми йшли швидше, інакше я помру з голоду, – сказала я, знову прискорюючи крок.

- Ну, тоді є один вихід, - сказав чоловік і, підхопивши мене на руки, майже побіг до виходу.

Від несподіванки я не могла сказати й слова. А коли прийшла до тями, Льоша вже садив мене в машину. Я хотіла обуритись, але на його обличчі була така щаслива посмішка. І я просто не змогла втриматись і посміхнулася йому у відповідь.

- А зараз, Принцесо, рятуватимемо тебе від голодної смерті. Але спочатку заїдемо до аптеки.

Купивши ліки, ми поїхали до ресторану. Він справді знаходився на березі річки й був маленьким і дуже затишним. І вигляд з нього відкривався просто неймовірний. Ми зайняли столик на терасі й змогли насолоджуватися тихим плеском хвиль. На якусь мить мені навіть здалося, що я вдома. І ми сидимо у нашому сімейному ресторані на березі моря. Відчуття були такі реалістичні, що на очах виступили сльози.

- Принцесо, що сталося? Рука болить? Я зараз принесу пігулки, - чоловік вже підскочив, щоб бігти до машини.

- Та ні, з рукою все нормально. Нікуди не потрібно бігти, – заспокоїла я його. – Просто згадала наш ресторан і так додому захотілося.

- Іринко, тобі погано у нас? Олена тебе сильно дістає?

- Не знаю, як тобі пояснити, я ніби перебуваю в замкнутому просторі. А я люблю простір та рух. Ти не подумай, я не скаржусь. Мені подобається допомагати Миколаївні. Але мені цього мало.

- Я розумію, про що ти говориш. І в тому, що ти так почуваєшся, повністю моя провина. Я занадто захопився роботою і зовсім забув про ті обіцянки, які давав тобі перед від'їздом.

- Ні, ти не винний. У тебе й так проблем вистачає. Просто мені потрібно було відразу реально дивитися на речі, а не літати у хмарах і не створювати нікому проблем. Я вчинила як егоїстка. Кинула Марину, рідне місто, улюблене море. І заради чого? Заради дурної дитячої мрії. А тепер всім довкола погано і некомфортно. Олені, тобі, Миколаївні. Та й мені також. Льоша, я хочу поїхати. - Мої емоції зашкалювали. Я нарешті змогла виговоритися. Все, що накопичилося у мене всередині за всі дні після приїзду, просто вихлюпувалося словесним потоком. Я навіть не помітила, що почала говорити дуже голосно і схаменулась тільки тоді, коли Олексій до мене доторкнувся.

- Тихо, дівчинко, заспокойся, - він гладив мої руки й з тривогою дивився на мене. - Я не знаю, з чого ти взяла, що створюєш проблеми та всім заважаєш. Якщо про це сказала твоя сестра, то ти взагалі не мусиш звертати уваги на її слова. А Миколаївна дуже любить тебе і постійно каже про те, яка ти незвичайна. Ну, а я... Гадаю, ти сама знаєш, як я до тебе ставлюся. І відпускати тебе не збираюся. - Чоловік дивився на мене дуже серйозно, і я зрозуміла, що він справді не дасть мені поїхати. - А тепер, Принцесо, заспокоймося і нарешті зробимо замовлення. Бо офіціанти на нас уже підозріло дивляться. І взагалі, на голодний шлунок не можна розв'язувати важливі питання. Зараз пообідаємо, а згодом поговоримо. Домовились?