Глава 32. Епілог

Світло свічок танцювало по стінах нашого дому, кидаючи м’які тіні на меблі. На столі стояли два келихи вина, невеликий торт і вечеря, яку Джексфорд приготував сам — він казав, що це «для особливого випадку». Я дивилася на нього, і посмішка сама з’являлася на обличчі.

— Пам’ятаєш, як ми рік тому були тут самі, після всього? — тихо промовив він, відставивши виделку.
— Так, — кивнула я. — Тоді все ще було новим… і страшним.

Ми підняли келихи, доторкнулися ними легенько, і я відчула, як тепло його долоні проникає крізь серце. Десь у глибині відлунювали спогади про втрати, про небезпеки, про всі ті ночі, коли здавалося, що світ нас зламає. Але ми пережили. І це робило нас сильнішими.

— Ми пощастили, що знайшли одне одного, — прошепотіла я, відчуваючи, як його рука охоплює мою.
— І що вижили разом, — додав Джексфорд. — Попри все.

Я поглянула в радіо-нянюна, на  маленьку донечку, яка спала в дитячому ліжку.. І я зрозуміла: цей світ ми не зможемо вберегти від неї. Він буде таким же жорстоким і заплутаним, як колись для нас, але тепер ми будемо поруч, щоб вона відчувала любов і захист.

— Дивись на неї, — прошепотів Джексфорд. — І навіть якщо світ складний, у нас є одне одного.

Я кивнула і обійняла його, відчуваючи, як все минуле та всі страхи зливаються у теплій безпеці цього дому. І в цю першу річницю весілля я зрозуміла: щастя не в тому, щоб уникнути небезпеки, а в тому, щоб триматися разом, попри все.

Але розумію, що Ізабеллу від нашого світу не вберегти.