Глава 31. Нарешті разом

Темрява вечора просочувалася крізь великі вікна квартири Джексфорда. Місто світилися жовтими вогнями, тихо, майже мирно. Я сиділа на дивані, обгорнута пледом, а він стояв поруч, дивлячись на мене, ніби на щось, що йому належить і водночас боїться втратити.

— Ти мовчиш, — нарешту промовив він тихо, але глибоко.
— Думаю… про все, що сталося, — відповіла я. — Про Ісака, про тих, кого ми втратили, і про майбутнє.

Він присів навпроти, нахилившись, щоб наші погляди зустрілися.
— Я боюся, що ще раз можу втратити тебе, — сказав Джексфорд. — Але якщо не зараз, то коли? Ми більше не можемо ховати те, що між нами.

Я відчула, як серце стискається від його слів. Мовчки подивилася йому в очі.
— Я теж боюся… але якщо ти поряд, — прошепотіла я, — можливо, все буде не так страшно.

Він нахилився ближче. Його рука знайшла мою, стиснула ніжно, але впевнено. Серце б’ється шалено — і в ту ж мить він торкнувся губ до моїх. Поцілунок був короткий, але глибокий, наповнений всім: страхом, бажанням, полегшенням і вирішеністю.

Я відчувала, як напруга всередині розсипається, і водночас розквітає щось нове. Коли ми відійшли, він посміхнувся, а я відповіла йому тихою посмішкою.

— Тоді будемо разом, — сказала я, і цього разу слова звучали остаточно.

— Разом, — повторив Джексфорд і обійняв мене. Його обійми були теплі, як затишна гавань у цьому хаотичному світі. Він поцілував вже нашу донечку, повернувся до мене.

Ніч за вікном лишалася темною, але всередині квартири горіло світло. І я знала: нарешті ми зробили вибір — бути разом, попри все, і це вже ніхто не зможе відібрати.

Я пам'ятаю нашу першу зустріч і останню.

Все пам'ятаю.

Кожну його дію.