Глава 30. Колишніх … не буває

Коли двері зачинилися за останніми, коридор наповнився їхнім диханням — не моїм, а тими, хто йшов зі мною. Люди, яких я вважала своїми руками й очима, стали стіною позаду, їхні тіні лягли на мармур під ногами як темна вода. Я не йшла сама: в мене був загін — мовчазний, готовий, з холодними обличчями, бо я знала, що справжнє полювання не закінчиться в залі переговорів.

Іссак з’явився ззаду, тихо, як і буває у тих, хто звик з’являтися там, де боляче. Він ступив у світло так, ніби не помічав нікого, але в його очах блиснув той самий натягнутий страх, який не можна сховати словами. Він дивився, і в його погляді було щось, що говорило: я знаю більше, ніж маю права знати.

— Вони чистять наших, — прошептав він так, щоб мене тільки я почула. — І тих, хто мав би мовчати.

Я кивнула. Люди за моєю спиною зрозуміли наказ без слів: ми пішли за ним.

Приїхали ми на склад “Резників”, як нам повідомив Іссак раніше. Він розповів все про них та показав план території на яку ми приїхали. Саме вони за цим стоять. Але є один нюанс, який ми дізнаємось пізніше. Ну як ми, ви всі.

Ми йшли вузькими службовими коридорами — там, де трубопроводи брязкали й ламали звук в пулі реальності. Вони вели нас до старих складських приміщень за річкою — місць, що успішно ховали правду. Я знала ці ходи; Іссак знав їх краще. Він відкривав двері під ключем нервової руки, і кожне клацання було як вирок.

Коли ми увійшли в одну з кімнат, то знайшли її пустою від життя, але повною від тих, кого вже не треба було питати: кілька тіл лежали нерухомо, двоє охоронців ще дихали, але повітря пахло хімічною тишею. І там, серед розкиданих речей і ноутбуків, стояли вони — Вільямси й Массимо. Їхні силуети були майже нерухомі, як маріонетки, що щойно відчули провідник.

Кіліан зачинив двері ззаду, Джейден вже завантажував логі на свій планшет. Я відчувала, як серце стискається — не лише від адреналіну, а від усвідомлення, що сьогодні вимірюватимуться не лише наші дії, а й мораль. Іссак стояв трохи в стороні, як загублений свідок.

Джексфорд не думав довго. Раптовий рух — і звук пострілу розірвав повітря. Куля вдарила Іссака в ногу; тіло підгойнулося, і той впав на підлогу, стиснувши губи від болю. Кров зрадила себе на сірому бетоні, блиснувши, як маленька відповідь на питання.

— Ось! — рикнув Джексфорд, але його голос був не тільки наказом. Він стояв між мною й упалим Іссаком, долоня його трошки стиснула мою руку — жорстко, щоб я не зламалась. Він звернувся до Вільямсів та Массимо так, ніби звертався до суду світу, де вирок ще не винесено, але вже твориться.

— Він не сьогодні зрадив нас, — сказав Джексфорд, холодно й твердо. — Ви хочете виставляти обвинувальний вирок — так виставляйте перед судом, а не перед кулями. Хтось має пояснити, як давно це триває, і хто фінансує «чистку».

Іссак стиснув зуби. Його очі блиснули не страхом, а якимось жалем до себе. Він підняв руку, якби просив часу, але його рух був слабкий. Кіліан вже скрутив йому одну руку за спиною; Джейден діставав наручники.

— Ти ламаєш собі життя, — прошептала я, але голос мій був ніби з далеких глибин. — Хто фінансує це? Хто наказав «чистити»?

Іссак збагнув, що відповідь — важча за куля. Він подивився не на мене, а на Джексфорда. Він не став говорити гучно. Натомість, крізь зуби, прошепотів: — Вони покриваються іменами, які ти боїшся сказати.

У кімнаті настала пауза; навіть маски смутку, що висіли на обличчях Вільямсів, здавалося, злегка здригнулися. Массимо, як завжди, не робив зайвих рухів; його губи стиснулися в тонкій лінії — ні радості, ні жалю.

Мої люди витягли докази: флешки, списки, ланцюги повідомлень, записи. Джейден передав все до головної системи; на екрані замиготіли імена та транзакції, які виводили нас із тіні. Ми знали: цього вечора треба діяти швидко. Іссак був поранений — і поранений не лише тілом.

— Виведіть її звідси, — наказав Джексфорд коротко, відводячи мене назад. — Ти не залишишся тут.

Коли мене вели назовні, я відчувала, як щось всередині піддається. Моє серце колотилося, думки були як гострі уламки. Я чула, як Джексфорд ще раз звертається до тих, хто залишився: — Ми не бездушні, але зрадники платять ціну. Якщо хтось думав, що можна гратися з нашим життям — він помилився.

Мене вивели в холодну ніч. Вулиця була порожня; тільки річка шепотіла своє безсумнівне: вода не пам’ятає імен. Я стояла на сходах, обгорнута плащем, і дивилася, як фари розсіюють темряву. Я розуміла, що Іссак може не вижити — не прямо, а тоном, який не давав місця сумнівам. Я відчула, як щось у мені зламалося і затихло одночасно.

Якщо був один раз, буде і другий.

Колишніх зрадників не буває.

Це як прочитати книгу заново, кінець не зміниться. 

Немає милосердя для тих, хто продав нас за ключі й записи. І я, яка все життя бігла від власної помсти, тепер змирилася з тим, що заради безпеки — іноді треба платити найвищу ціну.

Коли Джексфорд повернувся й поставив руку мені на плече, я не відштовхнула його. Його обіцянка захисту звучала не як наказ, а як єдина нитка, що тримала мене від падіння. Я знала: попереду — вибір, який не вирішиться кулею чи доказом. Попереду — питання, чи зможу я захистити нове життя всередині себе, не втративши людяності повністю.

І поки ми йшли в тінь до нашого авто, я думала: якщо Іссак помре — то це буде свідченням ціни, яку ми платимо за те, щоб вижити. Мені здавалося, що так має бути. І в цю ніч я прийняла це як частину нового договору з собою: захищати майбутнє — навіть коли для цього треба заплатити серцем.