Глава 25. Оць така новина

Саме зараз відповів мені Ендрю: «Люба, я зайнятий». Я лише подивилася на повідомлення й не відповіла. Паперів ставало дедалі більше, кабінет перетворювався на кімнату катувань — стіни ніби тиснули на голову. Джексфорд тихо сидів на дивані, швидко щось друкуючи в телефоні.

Телефон завібрував — Кіліан.
— Та, Кіліан, — прошепотіла я, і в той же момент Вільямс, почувши ім'я брата, подивився на мене.

— Той, хто «капав», дуже глибоко занурився в справу дуже глибоко, — говорив Кіліан у трубку. — Ми знаємо тільки, що це Жан Каполь.

— Добре, дякую, — відповіла я і поклала слухавку.

— А яка в Ендрю прізвище? Не Каполь? — запитав Джексфорд, дивлячись на мене із раптовою цікавістю.

— Знаєш, скільки Вільямсів на платені? Однофамільці бувають… але він один у сім’ї, — прошепотіла я.

Джексфорд глянув так, ніби чекав, що я розкажу більше. Не дочекавшись, він повернувся до телефону, а я — до паперів. Коли розклала все по поличках і сіла, на екрані телефону з’явилося кілька нових повідомлень:

«Вирішила поігнорить?»
«Ти де?»
«Де ти вже шляєшся?!»
«От тільки ти вийдеш на зв'язок — я тобі влаштую»

Ендрю. Я відклала телефон на стіл.

— Того вечора ми посварилися, — почала я розповідь. Джексфорд відклав телефон і вслухався. — Він назвав суму, за яку мали продати мою картину. У результаті отримала менше, ніж ми обидва чекали. Йому це не сподобалося. Далі — одне за одним; потім ногами…

— Я не вірю, що ти це просто так терпіла, — вимовив Джексфорд, голос у нього тремтів від пригніченої люті.

— Мені нікуди було йти, — відповіла я тихо. Слова вдарили по ньому.

— Ти зараз жартуєш?! Ми…я.. — він не встиг закінчити.

Я лише помахала головою. Він підійшов ближче, обличчя палахкотіло.

— Як довго це тривало? — запитав він різко.

— Недовго. Це почалося відносно недавно. Після одного з побиттів у мене стався викидень — на якийсь час він заспокоївся. Але ненадовго.

— Він знав? — в його голосі було питання і лють водночас.

— Так. Він знав...

— Я його вб’ю, — прошепотів він, і голос його обірвався.

— Не забувай, що він мій чоловік. Через два тижні мені знову їхати додому… — я говорила, затинаючись.

— Ти не будеш жити з ним, — відрізав Джексфорд.

— Джексфорд, дитина має жити з батьком, — сльози покотилися по моїх щоках.

— Ні! — вигукнув він, схопившись за голову, ніби намагаючись заглушити шум думок. Його недовіра була відчутна — він не міг прийняти мої слова.

Я сиділа, згорблена й розгублена, і відчуття провини й страху гнітили мене важчими від будь-якої ваги. У кімнаті повисла тиша — важка і крихка, як крига перед тріщиною.