Глава 24. Фотограції минулого

Я сиділа в кабінеті й дивилася в телефон, поки пальці розгортали папери на столі. Писала Ендрю кілька годин тому — відповіді не було. Може, я вже не люблю його так, як колись, але без нього буде важко. Ми завжди робили все разом: куди він — туди й я. Та навпаки. Останнім часом усе ніби розпалося: байдужість замінила тепло, шлюб став для нього формальністю, галочкою в списку життя.

— Хілл, тут ще інформація на номер п’ять, — подав мені папки Джейден. — По шостому мало, ніби його почистили.

— Не може бути, — прошепотіла я. — Він у нас тут уже як рідний. Постійно приходить, питає про всіх підряд.  Цікаво, що кожного разу він купує інформацію про абсолютно різних людей.

Я зробила ковток кави й подивилася, як Джексфорд без стуку входить до кабінету. Хлопці потиснули руки. Вільямс повернувся до мене й кинув на стіл товсту папку.

— І тобі добрий ранок, — промовила я, не розуміючи його намірів.

— Добрий… почекай, не відкривай, —він усміхнувся так, що в усмішці стирчала загроза.

— Тоді навіщо ти мені дав цю папку?Хотіла ще спитати, хто нас кришує? Хтось під час моєї відсутності продавав мою інформацію?

— Ні. Ніхто нічого не чіпав. Все, що є — це те, що ти залишила. Відкривай, але починай з останнього.

Я відкинула  — і спочатку бачила тільки темні кадри. Потім почала гортати: я на вулиці, я в ресторанах і мої галереї. Він стежив за мною.

— Ти нормальний? Ти слідкував за мною? — голос підскакував.

— Тобі тільки це цікаво? Дивись далі, — відповів Вільямс спокійно, майже з насмішкою.

Я переглядала кадри швидше; серце підскакувало в горлі. Останні знімки — ніби вирвані з іншого життя. На останній — Ендрю піднімає руку, готується вдарити. Моя щока вже червона від старого удару, на руці — синяк. 

— Любите одне одного, так? Чи як ти там казала? — Вільямс показав пальцем на фото й продовжив з такою грубістю, якої я ще не чула. — Це такий прояв вашої любові?

Джейден підскочив, як ураган.

— Що?! — він закричав. Останній кадр був беззаперечним: Ендрю замахнувся на мене.

— Де та Ліліян, яка всіх порве, якщо їй грублять? — Вільямс продовжив. —  А тепер я дізнаюся, що він б’є тебе.

— Це моє життя! — я вибухнула, піднялася з місця так само раптово. — Я вирішую, що терпіти, а що ні. Це не твоє діло!

— Не моє діло? — він шарахнувся до мене, очі горіли. — Тоді скажи, чому я рятував твою шкуру? Чому я вбивав тих, хто хотів прийти до тебе додому і вбити? Ти навіть не розумієш, на які жертви ми йшли. Чому я вас рятував на тій виставці? — він вибухнув, ніби зірвав з себе маску. — Ти навіть не знаєш, який у них був план: як вас ловити, як розірвати вас по частинах. Ти подала себе на блюдці всім тим, кому ми перешкодили. — Руки його почали рвучко махати. — Ти розумієш, скільком ми стали на шляху? Я — той, хто прикриває. Я кришую. Це я кришую нас. - Тикає він в себе пальцем. - Я був поруч, коли ти дрімала в безпеці, поки ти закохувалася в ідеал. Це все я!  Тепер твоє слово для людей — пустий звук. Це твоя помилка: ти пропала вийшла на мирне «поле бою» — і підставилася. Вони терестали в тебе вірити.
Його голос рвався в мені наскрізь. Більше не витримавши, я опустилася в крісло й сховала лице в долонях.

Його голос рвав повітря. Я відчувала, як під грудьми стискається крижана лапа страху. Я тихо сіла і сховала обличчя в долоні; слова Вільямса тяжіли, як свинцеві кулі.

— Ти подала себе на блюдечку, — він крокував до мене, голос став тихішим, але ще гострішим. — Я лише хотів, щоб ти була в безпеці.

Я підняла голову: очі пеклися від сліз але їх не було, голос видався порожнім.

— Я хочу побути одна. Вийдіть, будь ласка.

— Що? — здивувався Джейден. Я відчула, як серце калатало; у кімнаті стояла натягнута тиша.

— Вийдіть, — повторила я чіткіше. Погляд піднявся — і я побачила, що вийшов лише Джейден.

— Джексфорд, ти теж. — покликала я, а в голосі дріботіла надія на по-людськиє розуміння.

— Ні, — він відходив з кроком, який говорив більше, ніж слова.

— Так! — Я не знала, чого вимагала більше — присутності чи відсутності. Він знизив плечима.

— Я вже один раз пішов, і ти пропала на чотири роки. Я посиджу тут тихенько.

Я закотила очі й повернулася до паперів. Букви розпливалися. Тексту не бачу.