Глава 24. Минуле чи нове життя

— Що ти тут робиш? — мій голос пролунав у кімнаті холодно, але з підкресленою цікавістю.
— Сідай, — Ліліян вказала на стілець навпроти, пістолетом легко вказавши на місця. — Тут якраз для твого друга знайдеться місце.

Ми уважно оглянули кімнату. Окрім нас — троє амбалів і двоє помічників Хілл. Я їх знав. Це не давало мені жодної переваги — лише додавало відчуття пастки.

— Я ще раз можу повторити своє питання, — сказав я, сідаючи. Голос вийшов спокійним, але всередині пульсувала напруга.

— Ти сам написав, що я знаю, де ти щоб тебе знайти. Я тебе знайшла. А от як ти мене знайшов? — її промова текла повільно, як холодний вітер по зруйнованій залі.
— Я багат..
— Залишіть нас, — перебила вона. Охоронці обох сторін мовчки вийшли з кімнати. — Продовжуй.

— Я багато знаю і ще більше дізнаюся. Можу сказати, чим ти вечеряєш, як проводиш ночі зі своїм коханим…

Ліліян піджала губи; це зачепило її. Вона стиснула губи, але відповіла тихо:

— Я приїхала не для того, щоб обговорювати своє життя. Мене цікавить інше.

— А мене цікавить — де ти. Хіба не втомилася від подвійного життя? — я випустив це як виклик.

— Тебе це не має хвилювати. Ми любимо одне одного — і це головне. — У її голосі був стальний, але очі підозріло блищали. Вона грає. Азарт в її крові просто кипів.

— Ні, ви не любите, — її руки піднялися, вони трохи вдарили по столу. Слова були як удар по склі — тонкі, але ламаючі.
— Ох, ти точно це знаєш, — вона усміхнулась холодно. — Якщо ти ще раз почнеш говорити свою непотрібну думку, я піду.

У цей момент Массімо, який досі мовчав, втрутився:

— Під тебе копають. — Він говорив тихо, але кожне слово сиділо гостро. — Ми накрили казино: Кіліян дізнався, що там сидить чувак і копає під нас. Від нього він вийшов на тебе — на твої галереї.

Хілл підскочила з місця, як підстрелена:

— Що?! — її голос рвонувся в повітря, але страх вже сидів в очях.

— Це не вся інформація, — продовжив Массімо, — але так, це правда.

***

Ліліян Хілл

Слова Массімо розбили мій скляний замок.

Він через них вийшов на мене, я потім на мене, яка хоче жити з люблячим чоловіком. — а я  знов опинилася на прицілі. Я та, яка хотіла забути минуле і жити з коханим. Тепер минуле знайшло шлях назад.

— Хто це? — голос був тремкий, але чужим для мене. Я ніколи не покажу нікому, що я злякана чи щось мене образило.

— Ми більше нічого не знаємо. Він зник. Шукали усюди — ні сліду. Але ми знаємо: він докопався до твого другого життя. Але сильно не погиблювався.

П’ять хвилин тягнулися як рік. Ніхто не говорив. Я просто мовчки встала і пішла до виходу; вони пішли за мною. На обличчі — порожнеча. Усередині — холодна чорнина. Все під загрозою. Якщо хтось скаже Ендрю — це може зруйнувати його, ле треба щоб він повірив, потрібні фотографії, документи, докази. Тільки в тому разі мій чоловік повірить йому. 

Так, Джексфорд теж капав під мене, але ми всі в стрілі. Ми всі співпраємо, йому легше все дізнатися. Але щоб хтось обійшов Вільямсів, це сильно. 

— Куди ти? — почувся голос. Я думала про Джексфорда, про те, що він теж «капав» під мене, і про те, що ми всі були в одній грі,ми всі в стрілі, де ми всі співпраємо. Йому легше все дізнатися. Але щоб хтось обійшов Вільямсів, це сильно. 

— Завтра знайдемося, — сказала я і мовчки сіла в машину. Ми від’їжджали від Вільямсів і від Массімо, кожен з власним болем і власними секретами.

У номері я впала на ліжко і дивилася в стелю. На телефоні — повідомлення від Джексфорда. Від нього хоч якийсь рух; від Ендрю — ні дзвінка, ні смс. Я втікаю від нього, від цього вбивці, і не розумію, як у моєму серці ще можуть бути почуття до нього. Я покохала іншого, щоб забути його, але сьогодні знову відчула тепло, що вирувало поруч, коли він був поруч. Чи були його слова правдою? 

***

Її це зламало чи розбило — не зрозуміло. Я знав тільки одне: Ендрю не для неї. Він не підтримає, не піднесе на руках. Якби я був на його місці, я б був найщасливішим чоловіком на планеті — але він не знав її, а вона не знала його. Їхній шлюб тримався на брехні й красивій картинці «подружнього життя».

Сидячи за своїм комп’ютером, я переглядала нові кадри Хілл під час її весілля. Я зробила ковток віскі і вдивлялася в деталі — де вона буває, в яких ресторанах, у яких галереях. Вона готує їжу для іншого, зустрічає його з роботи, спить в одному ліжку — і дихає з ним в унісон.

У той момент мій «фотограф» надіслав нові світлини. Спочатку були порожні кадри біля її дому — я чекав чогось більшого. Я хотів стерти те, що я тільки що побачив. Це був початок війни.

Але ніч вирізала мене наповал. Я майже не спав — у голові з’їдало невідоме. Була 10 ранку.

— Кіліан, де Хілл? Знайди її. — Я стиснув телефон в руці.
— Добре, скину, як знайду, — почувся у слухавці.

Я підвівся, швидко одягнувся: чорний спортивний костюм та й все. На парковці сів у чорний Mercedes. На годиннику — брак часу, в серці — одне бажання: розібратися.