Глава 23. Її посмішка

Джексфорд Вільямс

— Заходимо через другий вхід, — крикнув Массімо, прямуючи до будівлі.

У нас була одна мета — наповнити цей заклад трупами. Для нас це розвага, для них — випробування: хто проживе довше.

Я йшов за Массімо. Мої брати займалися документами та своїми справами, а ми з другом любили відчувати адреналін і запах пороху. Шум пострілів ставав дедалі гучнішим із кожним поверхом.

— Виведіть заручників на вулицю, — сказав я у рацію.

Ми дісталися поверху, де тримали жінок… точніше, дівчат — років сімнадцять-двадцять п’ять. Заглядаючи в кожну камеру, я зупинився біля останньої. Там сиділа худорлява дівчина з довгим волоссям і виразними очима. Лілія. Схода на неї. На ту саму, що приходила до мене уві сні.

«Массімо зачинив у кімнаті якусь дівчину. Дивлячись на неї, я хотів забрати її до себе, у комфортну кімнату, але вона не з тих, хто скоряється. Сиділа, згорнувшись калачиком, така худенька — аж страшно.
Вона глянула на мене. Гарна, ніжна, але небезпечна, як змія. Ліліан?!
Я не встиг отямитися, як хтось ударив мене по голові.
Переді мною — сіра порожня будівля. На мене йде тендітна жіноча фігура з пістолетом у руці.
— Ніколи не недооцінюй мене. Мені важко носити маску. Там я — наче пташка в клітці. Я хочу на волю. Я хочу до тебе. Там я в небезпеці. Хтось стежить за мною. Допоможи!
Її слова звучали то як благання, то як погроза. Обличчя я не бачив, але по голосу зрозумів — це вона.
І раптом пролунали постріли. Перший — мені в ногу, але я встояв. Другий — в неї. Її тіло впало на підлогу. Її пістолет покотився до моїх ніг. Гравірування на ньому було мені надто знайомим».

— Друже, ми вже закінчили, — голос Массімо повернув мене в реальність. Сон переслідував мене вже два з половиною роки.

Я лише кивнув і попрямував на вихід.
Але щось було не так. Або це зі мною щось не так. Ніяких емоцій, жодного кайфу, як зазвичай — лише важкий осад десь усередині.

Коли ми підійшли до моєї машини, під’їхали дві незнайомі автівки.

— Що за чорт?! — емоційно кинув Массімо. — Це ж не наші.
— Ні, — відповів я, не зводячи погляду з машин. Ніхто з них не виходив.

Позаду пролунав постріл.

— Та що тут відбувається?! — роздратовано кинув я.

— Сер, коли ми виходили, всередині нікого живого не було, — доповів один із наших. — Але за будівлею помічений чорний позашляховик. Що робити з цими? — показав на чужі авто поряд з нами.

— Не чіпайте. Вони зараз не становлять загрози. А ось там — наша проблема, — я кивнув на будівлю.

Ми знову пройшли всередину, але нікого не знайшли.

— Думаєш, нагорі хтось є?
— Ми вже всюди були. Але, можливо, там знайдемо когось.

Ми піднімалися тихо, обережно.Тут лише дві. Перша кімната — порожня. Друга — зачинена.

Щойно ми підійшли, пролунав постріл, куля просвистіла трохи вище моєї голови. Двері прочинилися самі.

— Гарно стріляє твій пістолет, — з глузливою посмішкою сказала Ліліан. Вона сиділа за пилюжним столом, тримаючи той самий пістолет із моїх снів. Той самий, який я надіслав їй.