Глава 22. На правильному шляху

— Що? Але як? — Рейчел не приховувала здивування.
— Я не знаю, як він мене знайшов, але є варіанти. Це не так уж й складно. У коробці був пістолет. Мій пістолет. З моєю гравіровкою. І записка, — я зачитала її вголос.
— Звідки він знає про все це? Але мене ще більше цікавить інше: чому вони накрили казино без твого дозволу? — втрутився Джош. — Ви ж там маєте бути як одна команда. Люди передали, що через те, що воно було, типу легальним, їх й накрили. Але ж ніхто не знав, що там є друга сторона бізнесу. Ніхто. І Саймон мені казав, що тепер поставок стало менше.
— Рейчел, я ж казав, що не набагато зменшилось. Але нам це трохи не вигідно в тому плані, що вони закуповували у нас багато товару. Зараз сидять тихо і не рипаються, — відповів Саймон.
— Я вже зрозуміла, що вони почали діяти без мене. Але я не знала, що саме вони зробили. І тепер не знаю, що мені робити...
— Ти хоч думала? Є якийсь план? — Джейден не міг всидіти на місці, розуміючи, що все йде не за планом.
— Я зараз поїду додому. Ендрю скажу, що терміново треба їхати в Італію до художника, бо він приймає тільки зараз. Просто скажу, що хочу трохи відпочити або зустрітися з подругою. Попрошу вас тримати мене в курсі справ. Дзвоніть, пишіть — без різниці.
— Ой, Лілі... Брехня на брехні. Колись попадешся, — хмикнув Джош.
— Джош, хто б говорив. Ти брешеш більше, ніж ми всі разом узяті.
— Тобто, ти їдеш до них? — Джейден подивився прямо на мене.
Саймон щось читав у телефоні, а Рейчел щось дуже швидко друкував на планшеті.
— Так.
— Ти маєш розуміти, на що йдеш.
— Вона розуміє, — заступився Рейчел. — Ми підняли своїх, вони будуть поруч. Коли вона дасть знак, ми підключимось і будемо її супроводжувати. Вона точно не поїде сама. Так коли виїжджаєш?
— Зараз приїду додому, типу "прокинусь", повідомлю це Ендрю і вирушу. Я вам напишу.
— Я вже домовився щодо алібі — із тим художником. Якщо що, він скаже, що мав з тобою зустрічі.
— Дякую вам велике. Будьмо на зв’язку.

***

10:38

Я вже збилась із рахунку, котра це чашка кави.ьЗі своїми хлопцями на зв'язку з восьмої ранку. Мене зсередини гризе тривога, бо розумію — ось-ось прокинеться мій чоловік. Я не знаю, як краще збрехати. Так, я планувала збрехати про поїздку, про яку говорила Джейдену — на виставці. Але все закрутилось так швидко. Я не планувала з ними зустрічатися. Я просто хотіла — стріляти в людей, працювати з документами… і все. Але доведеться їх побачити. Чую важкі кроки. Він іде.Серце б’ється сильніше, розум — у тумані. Ну все. Зараз облажаюсь.

— Добрий ранок, любий, — промовляю, коли він прямує до мене, щоб поцілувати.
— Добрий, — бурмоче. — А чого це в коридорі речі? Твоя поїздка ж мала бути не скоро. -
Він сідає за стіл, де я накрила сніданок.
— Я теж так думала. Але він може тільки завтра. І ще потім декілька днів, бо потім вінлетить у відпустку.
— А після відпустки — ніяк? — його сухий тон ріже вуха. Йому все одно на те чим я займаюсь, але тільки до того моменту, поки це не стосується грошей.
— Ну ти ж знаєш, як я хотіла потрапити до нього. Але я можу не поїхати, якщо ти так хо...
— Ні-ні. Їдь.
— Але я не знаю, коли повернусь. Хочу ще зустрітися з подругою.
— Мг… У тебе ж виставка ще не скоро, — навіть не піднімає на мене погляд.

Мене перебиває повідомлення на телефоні.
Незнайомий: Ти на правильному шляху.

— Добре. Пиши, дзвони, коли будеш вільний, — я піднімаюсь і прямую до виходу.
— Звісно. Гарної дороги, — відповідає він.
Я голосно зачиняю двері. Я вже привикла до його байдужості, але в ліжку він таке відчутт,я що не знає такого слова.Багаж уже в машині. Ми рушаємо.

Спершу заїжджаємо до офісу — забрати все необхідне.
До мене приєднуються Джейден і Рейчел.
І тепер нас чекає… невідомий шлях.