Глава 20. Щось нове

Через 4 роки.
Я шукаю Ендрю по всьому будинку.
— Коханий, ми запізнюємося.
— Так-так, люба, біжу! — спускається він сходами в чорному смокінгу. Він завжди виглядає доглянуто й елегантно. Він відкриває мені двері, щоб я вийшла першою.
— Як це ми можемо запізнитися на відкриття твоєї ж галереї? — прошепотів він мені на вухо й поцілував у лоб. Сідаючи в машину, я відповідаю:
— Нічого страшного б не сталося — почекали б.
— Хвилюєшся? — промовив мій чоловік, заводячи машину й починаючи рух.
— Не вперше, але трохи хвилювання є.

До приїзду на потрібне місце ми мовчали.
Так, я займаюся цим уже 4 роки. І шкода, що не почала раніше. Гарні гроші приносять ці галереї.

Вечір проходив добре й спокійно. Багато людей, багато питань:
«Як ви до цього дійшли?»
«Що ви хотіли нам сказати цією роботою?»
«Що ви тут бачите?»
І безліч суперечок про те, що саме я хотіла передати в картинах.

— Любий, я відійду до вбиральні. — Він лише кивнув, продовжуючи розмову з кимось.

Мене починає накривати. Я не йду — я біжу на вулицю. Швидко набираю Джейдена.
— Які люди! Думав, ти вже стала правильною.
— Не починай. А краще починай, якщо в тебе є для мене щось. — Він засміявся. Це означало: є щось дуже цікаве.
— Я задовбався читати твою пошту. Окей, якби там були тільки робочі моменти — то ладно. Але ж тобі постійно пишуть про галереї. Я не збираюсь цим займатися.
— Та тебе ніхто й не просить. Як мій бізнес?
— Піднімається з кожним днем. Коли ти будеш?
— Скоро. Я скажу йому, що їду на ділову зустріч до якогось дуже талановитого художника. Типу, він буде мене вчити новим технікам.
— Чекаю. Точніше — чекаємо.
— То скажеш, що нового?
— Приїдеш — тоді й скажу.
— Гімнюк.
— Так.

Я завершила виклик і сіла на найближчу лавку. Спокій заполонив моє тіло. Мій коханий чоловік не знає про моє темне минуле… Та яке минуле — воно досі зі мною. Усе так само, як чотири роки тому: бізнес, зброя, кров, трупи, мафія — усе є. Просто цього немає в житті Ендрю.

Я зрозуміла: нормального життя в моєму світі не буде. У кримінальному світі. Але без нього мені нудно.

Я не зникла. Я є. Як ми всі знаємо: про мафію, нелегальний бізнес і подібне знають лише ті, хто має до цього стосунок. Звичайні люди, як-от Ендрю, який не вірить у це все, ніколи не дізнаються. І той світ нічого не знає про Ендрю та моє мирне, спокійне життя з ним.

Я його кохаю. Але він любить спокій, а я — війни.
Я говорю мовою, якої він не знає.
Я живу життям, у яке він не вірить.

***

Як тільки ми повернулися додому, я хотіла йти в спальню, але мене покликав Ендрю.
— Чуєш, тут по новинах таку нісенітницю показують! — Я йду на кухню до нього.
— Скільки разів я тобі казала: не дивися ті новини. Ти ж сам їх не любиш. — Я сідаю навпроти нього за столом.
— Тут якась "Чорна Стріла" ожила після чотирьох років мовчання. Почала все зачищати, типу якесь наведення порядку. — Моє серце провалилося не просто в п’яти, а в підвал. Ні, ні, ні. Це не входило в мої плани. Тільки не зараз — Знаєш, що таке "Чорна Стріла"?
— Ні, я ж не дивлюсь той бред, як ти.
— Коротше, це щось типу легальної мафії, до якої входить багато вбивць. Ох, чого тільки не понапридумують! — засміявся мій чоловік. Та ми не вбивці. І нас не багато.

— Якщо буде щось цікаве — розкажеш. А я пішла спати. — Я підходжу, щоб поцілувати його.
— Добре, люба. — Він міцно притискає мене до себе й цілує. — Ти сьогодні була неперевершеною.
— Дякую. — Я розвернулась і пішла в спальню. По дорозі пишу Джейдену:

Ліліан: Що за чорт відбувається?
Ліліан: Чого "Чорна Стріла" раптом ожила?
Переглянуто

Але відповіді я не дочекалась.