Глава 2. Ціна проходу

Ніч була довгою, як завжди перед важкою дорогою. Обоє мовчали, – кожен знав і без слів, що необхідно зробити. Перевірка зброї – без поспіху. Дар змастив древко свого списа, розгорнув новий плащ з вшитою бронею в комірі. Гар наточив клинки, перевірив усі приховані кинджали на зап’ястях, поясі й у чоботях.

На столі лежали мапи перевалу – кілька, старі, нові та випалені часом. Вони не планували все до деталей. Ці двоє просто знали – все може піти не так, і були до цього готові.

Дар кинув останній погляд на короткий запис, який Гар вивів над мапою:

«Прохід з двох боків. Гострі скелі. Якщо влаштовувати засідку – то там.»

Гар кивнув.

– У цьому місці відправимо вперед розвідника. – промовив Дар – Хтось із людей Фалрена?

– Той, що носить вухо ящура на шнурку. Бачив, як тримав спис – не аматор. Може бути корисним.

– Хай іде першим на двісті кроків. Не більше. Якщо зникне – ми повертаємось, – Дар одягнув плащ, заховав під нього лезо, що йшло вздовж хребта. – Не граємось у героїв.

– Ми ніколи ними не були, – знизав плечима Гар. – Але знаємо, як помирають ті, хто думає, що ними є.

Затягнуті ремені, приховані ножі, мазь від отрути – усе було на місці. Обоє рухались злагоджено, наче готувались до вистави, яку вже грали не один десяток разів. Досвід навчив, що коли пахне пасткою – не буває дрібниць.

Вранці вони зустрілись із Фалреном на нижньому ринку, біля старого водограю. Караван був готовий: вісім возів, пара коней, візники, аптекар, двоє найманців і троє охоронців. Один із них – рудобородий, з холодним поглядом і рубцем на шиї – стояв окремо. Саме він мав іти попереду.

– Його звати Ґолт, – сказав Фалрен, підходячи ближче. – Колишній прикордонник. Я йому довіряю.

– Побачимо, чи виправдано, – буркнув Гар. – Його ноги першими ступлять туди, де ховаються чужі очі.

Дар глянув на чоловіка і коротко кивнув.

– Сто кроків наперед. Не більше. Якщо побачиш щось – повертайся. Якщо побачиш когось – зникни.

– Зрозумів, – хрипко відповів Ґолт.

Сонце ще не встигло зійти, коли караван рушив. Ранок був ясним, свіжим, небо – чистим, мов змите нічним дощем. Повітря наповнювалося ароматом вологого листя і вітром зі схилів, де вже починали співати перші птахи. Колеса повільно рипіли по м’якій землі, коні крокували розмірено, не поспішаючи.

Фалрен був у доброму гуморі. Усміхався кожному візникові, перевіряв вантаж і кілька разів повторив, що цього разу «все має пройти спокійно, як подорож до храму». Він навіть пожартував з аптекарем Марелом, що якби той не мав своїх пляшечок – подумав би, що це вже не справжній похід.

Дар ішов збоку, тримаючись від основної колони на десять-двадцять кроків, мов друга тінь. Гар замикатиме – тихо, зосереджено. На цей раз вони вирішили тримати все на поверхні – без зайвих підозр. Але кожен із них знав: жоден спокій не буває справжнім, поки ти носиш зброю під плащем.

Перший день подорожі минув неспішно й без подій. Дорога вела повз низини, осяяні в’ялим осіннім сонцем, далі – поміж пагорбів і рідколісся. Караван рухався чітко, злагоджено, кожен знав своє місце. Дар мовчки крокував на фланзі, його погляд раз у раз ковзав по лінії горизонту, наче вишукував невидиму загрозу. Гар ішов позаду, спокійний, зосереджений – він ніколи не відволікався на дрібниці, але жодна не вислизала з його поля зору.

Ґолт ішов попереду, за дві сотні кроків. Поки що не було жодного сигналу. Кілька разів він повертався назад – попити води, передати свої спостереження про зміни в ландшафті, та щоразу лише знизував плечима: «Чисто».

До вечора караван зупинився біля невеликої галявини з джерелом. Розвели вогонь, зготували просту вечерю – юшку з в’яленим м’ясом і дикими травами. Охоронці не розслаблялись: Ліріс, жінка з кинджалами, обійшла периметр, встановила сигналки з дзвіночками; Ґолт спав упівока; навіть візники мали при собі короткі кийки.

Дар і Гар по черзі несли варту. Вночі Дар довго дивився на зорі, пригадуючи… але не дозволив собі занадто довго лишатись у минулому. Він заснув на кілька годин, не знімаючи плаща.

Другого дня дорога стала вужчою, кам’янистішою. Рослинність змінилась – більше хвойних, менше пташиного співу. Ґолт попередив, що скоро піднімуться до хребта, де починається перевал Ведмедя.

– Через пів години дійдемо, – сказав він, повернувшись на короткий привал. – Скоро буде найвужче місце. Скелі з обох боків. Якщо хтось планує засідку – там вона й буде.

Дар нічого не сказав. Тільки затягнув ремінь на плечі трохи міцніше.

Гар не глянув навіть на карту.

Караван рушив далі.

– Будьте напоготові, – промовив Дар.

І десь у лісовому гіллі, майже непомітно, щось ворухнулось.

І Дар, і Гар одночасно зупинились, щойно Ґолт підняв руку – це був знак. Він стояв трохи нижче, на вузькій ділянці стежки, обрамленій обваленими скелями. У повітрі стояла тиша, занадто густа навіть для гірських лісів. Дар швидко зійшов униз – повз старе коріння і потріскані камені, де земля була м’якішою, і уважно глянув під ноги.

– Тут хтось ішов, – буркнув Ґолт, показуючи на вдавлені відбитки вологого ґрунту. – Легкі, швидкі кроки. Люди. Багато. І що важливо – жодної сліди возів. Це не торгівці.