Глава 12. Останній подих династії

Граф Райнор Евенір Вердес

Мури королівського палацу височіють переді мною похмурою громадиною. Ранкове сонце блякло пробивається крізь клуби диму, що ще висять над містом після нічних заворушень. Ми дісталися головної брами – серця тиранії, останнього прихистку короля Маврека. Серце гупає в грудях важко і глухо. Я стою серед своїх воїнів, вдивляюся в масивні дубові ворота, за якими зосередилося близько трьох сотень королівських гвардійців. Кожен із них – елітний воїн, готовий битися до смерті. Я добре розумію: якщо піде штурм, кров поллється рікою. І все ж ми тут. Далі відступати нікуди.

Мої люди діють швидко і злагоджено. По периметру площі перед брамою повстанці споруджують пересувні дерев’яні щити – цілі стіни на колесах, що захистять нас від стріл та ворожих заклять. Кілька добровольців закопуються під ці щити, упираючись плечима, щоб пересувати прикриття вперед, коли настане час. Інші встановлюють дві невеликі облогові катапульти, що їх вдалося роздобути в арсеналах міської сторожі. Я бачу, як кремезний коваль, весь у сажі та поту, власноруч натягує канати, готуючи метальні машини до пострілу. На сусідніх дахах уже примостились наші лучники: темні постаті на тлі неба, вони мов хижі птахи, що вичікують момент удару. Декілька магів у довгих плащах стали півколом перед строєм – їхні руки піднесені, губи шепочуть заклинання. Ледь помітний серпанок магічного бар’єру випливає в повітря, гойдаючись перед нами, мов марево спеки. Цей щит заблищить, коли стріли або ворожі чари вдарять у нього, ковтаючи удар замість наших тіл.

Я проводжаю поглядом групу алхіміків, що крадькома підбігають до самих воріт палацу, ховаючись під прикриттям щитів. Вони обережно розставляють при основі брам кілька глиняних горщиків із вибуховим зіллям. Якщо перемови не дадуть результату, один помах – і ці двері злетять у повітря. Розвідники тим часом розсипаються навколо палацу дрібними групами. Вони обстежують прилеглі провулки, сад і внутрішній двір – чи не готується звідти раптова вилазка. У відповідь на мої жести дозорні здіймають руки, подаючи знаки: «Все чисто» з правого боку, «ліворуч виявлено рух» – доводять, що за однією з колонад хтось ховається. Я киваю – нехай ставлять вогневі пастки. Двоє наших тихцем вислизають убік, несучи міхи з дьогтем: якщо ворог спробує атакувати з флангів, дорогу йому перегородить стіна вогню.

За моїми наказами сформовано три штурмові загони, готові кинутися вперед, щойно з’явиться пролом у брамі. Я сам очолю центральний – найдосвідченіших бійців, озброєних щитами й тараном. Праворуч від мене стоїть лорд Тенвар у закривавленому панцирі – на його мечі ще парує кров сутичок цієї ночі. Ліворуч – десятник гільдії ремісників, похмурий Інвар, який вижив у битвах цієї ночі, а зараз продовжував впевнено стискати у кремезних руках двосічну сокиру. Вони чекають мого сигналу. Я проводжу рукавом по чолу, стираючи піт і бруд. Краєм ока бачу, як молодий хлопчина-посланець тремтячими руками стискає ріг, готуючись протрубити атаку, коли я накажу. Ми всі напружені до краю – кожен у душі прощається із життям, та водночас кожен сповнений рішучості змести тирана.

У голові проноситься спогад про обличчя Леонори – моєї сестри, чиє життя і, можливо честь були зламні цим режимом. Цей ментальний образ палає в мені вогнем: я згадав, заради чого стою тут. «За Леонору, за всіх нас…» – тихо шепочу, стискаючи рукоять меча. Ще мить – і я віддам наказ штурмувати.

Раптом лунає різкий скрегіт заліза – це важкі затвори з того боку брами приходять у рух. Я піднімаю руку, наказуючи всім завмерти. Невже ворог сам відкриває ворота? На мить настає мертва тиша. Ми з недовірою спостерігаємо, як різьблені стулки головної брами поволі розходяться навстіж. За ними видно порожній внутрішній двір, залитий ранковим світлом. Попереду, попід склепінням арки брами, з’являється горстка людей. Вони виходять повільно, тримаючи руки так, щоб ми бачили – зброя в піхвах. Попереду ступає сивочолий чоловік у обладунку із гербом королівської гвардії. Його обличчя мені знайоме: генерал Едвін, один із командувачів військ Маврека, дипломат. Поряд із ним – високий худорлявий в чорній бекеші, на грудях якого виблискує еполет старшого гвардійця. Це Зарейн Вайронс, меч і щит узурпатора. За ними крокують ще троє офіцерів із білими хустками, які обв’язали навколо своїх правих зап’ясть. Знак вимоги перемовин.

– Не стріляти! – неголосно командую я, хоча бачу, що мої люди й самі здивовано опустили зброю. Серце все ще калатає, але тепер – у передчутті чогось невідомого. «Що це, капітуляція, пастка чи підступ?» – майнула думка. Я роблю крок уперед, виходжу з-за нашого пересувного щита, даючи змогу Едвіну і його людям побачити мене. За спиною чую, як лорд Тенвар обережно розпоряджається своїм офіцерам: він також не довіряє цій раптовій появі, і лучники на дахах тримають тятиви натянутими. Але стріл поки не пускають.

Генерал Едвін зупиняється за кілька десятків кроків від наших передових позицій. Його обличчя змарніле, погляд темний, проте тверезий. Зарейн Вайронс тримається трохи позаду нього, піднявши руки долонями вперед – мовляв, ми не озброєні. Я виходжу назустріч, жестом велю двом своїм наближеним іти за мною для прикриття. Ми сходимося посеред площі. З обох боків крізь напружене мовчання пробігає нервове зітхання: сотні очей, сповнених очікування й надії, дивляться зараз на нас. Я відчуваю, як піт стікає по хребту – цей момент може вирішити долі багатьох людей, які знаходяться як перед палацом, так і в ньому.

– Графе Райноре Евеніре Вердес, – подає голос генерал, чемно вклонившись. Його голос хрипкий від утоми або пережитого жаху. – Ми виходимо на переговори… щоб уникнути зайвої крові.