Розділ 11. Душа тирана

Генерал Кірін

Я вперше за довгий час почувався потрібним королю, і це відчуття змішувалося зі страхом. Переді мною стояли шеренги моїх солдатів, блискучі наконечники списів тремтіли у присмерковому світлі, а десь за моєю спиною лунав уривчастий дзвін. Той самий дзвін, що сповістив про початок заколоту. Серце гулко калатало в грудях, але не лише від близької битви – від страху перед гнівом Його Величності. Король Маврек Третій славився непередбачуваністю і жорстокістю. Я знав, що буквально пів години тому він власноруч стратив генерала Тарвіна за одну лише підозру в недостатній завзятості. Перед очима й досі стояла картина: Тарвін стоїть посеред тронної зали, а король вихоплює меч і одним розмахом встромляє меч тому прямісінько в серце. Кров тоді бризнула на мармурові плити. Тому тепер, коли настав мій час діяти, я боявся розділити участь свого колишнього брата по зброї. Боявся, що не виправдаю довіри короля, що програю. Боявся втратити голову – у прямому значенні.

Але водночас у цьому страхові жевріла іскра надії: шанс вислужитися, довести свою відданість. Король доручив мені придушити цей бунт, і я присягнувся собі, що виконаю наказ будь-якою ціною. Досі ми лише чули уривки тривожних звісток: ніби в місті шириться невдоволення, ніби з’явилися якісь таємничі особистості, що плетуть змову і підбурюють народ. Ніхто достовірно не знав, звідки вони взялися. Я був певен: це все витівки кількох честолюбців, які вирішили використати легковірний простолюд. Купка змовників намагається заморочити голову містянам красивими легендами про колишню династію Тар’Валерів та обіцянками «нового обранця». Що ж, їм майже вдалося – в місті й справді загули пронизливі дзвони, скликаючи невдоволених. Але таких бунтівників небагато, вирішив я. Розігнати збройною рукою нечисленний натовп – завдання, з яким я мав упоратися швидко.

– Увага! – мій голос пролунав над шеренгами. Я сів на коня, оглядаючи війська. Дві з половиною тисячі солдатів у королівських кольорах вишикувалися на площі перед західною брамою палацу. Інша частина війська під проводом полковника Бастаріла мала вирушити на схід, до Алурського тракту, щоб з тієї сторони взяти центр міста під контроль. Моє ж завдання – зачистити західні квартали, особливо торговельний район і передмістя біля Північної брами. Необхідно було вибити повстанців із їхніх укриттів, придушити осередки опору і схопити головного бунтівника – графа Райнора Вердеса, якого наближені короля вже відкрито називали узурпатором і самозванцем, теж мені Тар’Валер, привид минулого.

– Виступаємо! – наказав я, стискаючи поводи. – Глашатаї попереду, загони слідом!

Першими, за сотню метрів попереду основних сил, рушили глашатаї. Ми діяли швидко і злагоджено. Годі давати можливість бунтівникам зміцнюватись – король хотів ударити по заколотниках, поки вони не встигли дійсно стати загрозою, набравши собі прибічників серед простого люду. Глашатаї волали на весь голос, перегукуючись із дзвонами, що і далі калатали в різних кінцях міста:

– За наказом Його Величності, всім мешканцям негайно розійтися по домівках! За опір – смерть! Усіх, хто залишиться на вулицях, буде страчено як заколотників!

Ми просувалися вулицями Ревальдісу, і тремтливі тіні будинків лягали на лави воїнів. Я бачив, як глашатаї, що йшли попереду, майже на бігу розчищали дорогу, а за ними наставивши списи йшли регулярні війська. Кілька мирних мешканців, що не встигли сховатися, вже лежали на бруківці. Ось праворуч у завулку щось блиснуло – арбалетний болт прошив повітря, цілячись у глашатая. Пролунав зляканий зойк. Та стріла не влучила в ціль: пару арбалетчиків з мого війська відреагували майже миттєво, зробили залп у відповідь, але не влучили у цього бунтівника. Я стиснув щелепи – перший постріл бунтівників. Жодної пощади.

– Спалити будинок! – гаркнув я наближеним. – Нікого не залишати за спиною!

Кілька солдатів вибили двері оселі, звідки, здається, й стріляли, і кинули досередини смолоскип. За мить із вікон потягнувся їдкий дим. Дорогою чулися поодинокі зойки: хтось із цивільних не сховався вчасно. Я бачив, як жінка з кошиком впала просто під ноги нашій кінноті – і за мить копита безжально пробіглися по її спині. Десь плакала дитина, але той плач обірвався, розтанувши у гомоні маршу. Я не зупинявся: всіх, хто зараз на вулиці, згідно з наказом, мали стратити на місці. Жорстоко, зате дієво. Страх – то найкращі ліки від думок про повстання.

Невдовзі почалися торговельні квартали. Тут вулиці ширші, будинки кам’яні, дво- і триповерхові, з виступами балконів та черепичними дахами. Мої люди крокували швидко, безлад починав підніматися в повітрі. Попереду, на перехрестях, було видно, як втікають перелякані містяни. Громіздкі ринкові ятки переверталися, коли по них марширувала королівська піхота. Ми просувалися далі вглиб – треба було прочесати вулиці й площі, де, за даними нашої розвідки, збиралися невдоволені. Однак якось підозріло: окрім кількох випадкових жертв, нам на очі ніхто не траплявся. Жодного організованого натовпу, жодного серйозного опору. Лише кілька стріл звідкись збоку та з даху, які наші лучники швидко змусили замовкнути пострілами у відповідь. Скрипіння броні і тупіт сотень ніг гулко відлунювали між будівлями. На душі скребло недобре передчуття: ніби ми йдемо у порожнечу.

– Швидше! – підганяв я підлеглих, сподіваючись зламати несподівану паузу. – Дати їм отямитись – смерті подібно.

Ми завернули у широкий прохід, що вів до Торгової площі. Вона мала б бути центром заворушень – тут завжди повно людей. Але зараз майдан перед нами зяяв дивною пустотою. Лише вітер ганяв порожніми вулицями обривки паперу та солому. Моє серце прискорено закалатало.