Розділ 10. Переворот

Протягом дня столиця жила звичним життям. Але уважне око могло помітити ледь вловиму незвичність у її ритмі. Малими групками до міста прибували незнайомці. Одні тягнули за собою візки з борошном чи овочами, інші несли на плечах реманент тесляра або маляра, дехто йшов, спираючись на ціпок подорожнього в запиленому каптурі. На вигляд це були прості люди: селяни з околиць, ремісники, вантажники. Та кожен із прибулих мав чітку мету. Вони розходилися по передмістях і центральних вулицях, непомітно оселяючись у заздалегідь обраних місцях. Понад п’ятсот підготованих воїнів, серед них півтора десятка магів, розчинилися в гаморі міста під личиною звичайного люду. Дві ключові будівлі столиці були майже цілком зайняті цими незнайомцями. Одна – колишня гільдія обозників на півночі міста: простора кам’яниця поблизу брами, із численними вікнами й складами. Друга – стара заїжджа корчма на Перевізному шляху на сході, що давно славилась великим подвір’ям і виходом вікон на вузькі перевулки. Обидві будівлі розташовувалися на стратегічних вузлах: через них неминуче мали пройти загони міської варти чи королівської армії, якби ті кинулись брати центр під контроль. Тепер же у верхніх кімнатах цих будівель, за зачиненими віконницями, чекали свого часу воїни. Вікна, балкони й навіть дахи виходили просто на стисливі вулички–ідеальні місця для засідки. Звідти, мов з бійниць, можна буде вразити ворога, що маршируватиме внизу. Десятки очей чатували, вистежуючи найменший рух військових сил короля.

Ще понад три сотні повстанців діяли ще тихіше: вони непомітно розчинились у міських складах, коморах, покинутих майстернях. Їхнім завданням було не вступати в бій, а паралізувати ворога, щойно почнеться виступ. Вони готували барикади з возів на вузьких роздоріжжях, заздалегідь притаїли купи бочок і мішків, щоб перегородити вулиці, як тільки події почнуть набирати обертів. Кілька десятків переодягнених під слуг і писарів воїнів мали заплутати передачу наказів – рознести дезінформацію, віддати фальшиві розпорядження, збити з пантелику варту. Якщо ж справа дійде до сутичок, маги були готові опустити на місто туман чи морок, аби дезорієнтувати противника. Але першочерговою їх задачею було виведення магів противника з гри. Все для того, щоб розірвати сполучення між підрозділами королівських сил, змусити їх блукати та втрачати орієнтир у рідному місті. Викликати масштабну дизорієнтацію в ситуації.

Біля старої каплиці на перетині трьох вулиць з самого ранку теж відбувалося дещо незвичне. Там, де зазвичай було тихо, з’явилися жебраки, мандрівні блазні та глашатаї. Вони вміло привертали увагу перехожих. Посеред площі жебрак з лютнею тягуче співав старовинну баладу про славетний рід Тар’Валерів, колись одну з найвідоміших пісень при дворі. Неподалік рудоволосий блазень у строкатому одязі перекочувався по бруківці, вигукуючи нібито почуті уві сні пророцтва: про караючий меч небес і скорий крах неправедних. А за кілька кроків поважний на вигляд глашатай кликав містян:

– Люди добрі, надвечір станеться диво, бог подасть нам знак! Усім треба зібратися на молитву біля каплиці, бо близиться велике откровення! – виголосив він, здійнявши руку до неба.

Перші перехожі зупинялися з цікавості – хтось посміхався, слухаючи диковинного співця, інші кидали дрібняки до шапки блазня. Але згодом веселість почала змінюватися напругою. Варта міста стала частіше з’являтися на площі, виганяючи жебраків і змушуючи замовкнути піснярів. Та чим більше стражники намагалися очистити простір, тим сильніше зростала цікавість: похмура балада про стару династію знаходила відгук у серцях городян – дехто пам’ятав ті часи, інші чули від батьків про справедливу владу Тар’Валерів. Пророцтва, що звучали з вуст блазня, водночас лякали і притягували: перехожі зупинялись, озирались на небо і перешіптувались, ніби дійсно очікували якогось знаку згори. Попри заборони, площа перед каплицею поволі почала наповнюватись людьми.

Томас Верн, мірошник

Я, повертався з млина несучи кошик борошна. Побачивши юрбу, зупинився осторонь і нашорошив вуха. До мене долунали уривки чудних фраз: «...світло в небі...», «...каплиця дихає...», «...небо говоритиме...». Я насупив брови, відклав кошик додолу і побачив, як по колу ходять якісь люди, переказуючи одне одному чутки. Один схвильовано казав: «Учора ввечері каплиця світилася зсередини, мов дихала! Це знак!». Інший шепотів: «Я чув, одному чоловіку наснилось, ніби ангел сказав: небеса сьогодні являть диво!». Групка бабусь наклала на себе божий знак, зробивши відповідні паси руками, і пошепки промовила фразу з молитви, поглядаючи на зачинені двері каплиці.

Юрба густішала з кожною годиною. Вже потроху сонце хилилось до горизонту, а людей тут назбиралося вже кілька сотень, на сходах каплиці з’явилась молода жінка. Вона була в простому полотняному вбранні, без плаща чи каптура, з непокритою головою. Її темне волосся було заплетене в стриману зачіску, обличчя спокійне. Вона не виглядала ні бідною, ні знатною – одна з міщан, на перший погляд. Але погляд сірих очей проймав наскрізь кожного, на кому зупинявся. Я мимоволі зробив крок ближче. Жінка повільно обвела натовп очима і голосно, хоч і негучно, промовила, чітко вимовляючи кожне слово:

– Сьогодні каплиця дихає... Сьогодні Знак Неба прокинувся...

Навколо неї стояли кілька людей – на вигляд такі ж городяни, як інші. Вони шанобливо схилили голови, ніби це були слова проповіді. В юрбі пробіг шепіт. Це була та сама загадкова дівчина-пророчиця, чиє попереднє пророцтво тиждень тому збулося вразливо точно. Від її слів люди вже не могли так просто відмахнутися. На площі поступово запанувала тиша, лише зрідка її прорізали збуджені перешіптування. Я відчув, як у грудях тривожно калатнуло серце: слова пророчиці звучали і переконливо, і моторошно водночас.