Розділ 9. Вибір спадкоємця

Граф Райнор Евенір Вердес

Рано вранці я прокинувся від короткого тривожного сну, коли ще навіть світанок не встиг обійняти Ревальдіс. Серце билося глухо й неспокійно – відчуття наближення змін не відпускало ані на мить.

Я знав, що вони стежать. Служба безпеки королівства вже задіяна і  чекає, що я буду робити, кого покличу на допомогу. Король зробив свій хід, і тепер черга була за мною. Було очевидно, що за кілька днів біля моїх воріт з’явиться регулярне військо – не для перемовин, а для штурму. Мій гарнізон налічував тридцять п’ять вірних бійців, ну ще десяток слуг. Цього вистачить, щоб виграти час, можливо дві-три години. Але не бій. Тож я мав діяти швидко й непомітно –, даючи соглядачам відчуття, що я досі в палаці.

Ще затемна я наказав Теону, своєму слузі, який і зростом і статурою був схожий на мене, переодягнутись у мій одяг – той самий плащ, що я носив останні кілька днів, і вдягнути поверх білої перчатки копію перстня мого роду – позолочену, з бутафорним каменем. Коли на подвір’ї вже з’явились перші проблиски дня, він пройшовся вздовж західного крила, затримався біля оранжереї, а потім повернувся до палацу через головний вхід, добре знаючи, що тіні за огорожею це бачать. У той самий час я покинув межі двору через старий прохід у льоху під стайнями, в одежі звичайного служника і ковальським молотом у руці. Виглядало це так, ніби один зі працівників іде до гільдії по справах. І я мав сподівання, що вороги й далі стежитимуть за Теоном… допоки я вже буду за кілька кварталів, там є місце, де я непомітно зможу відірватись від переслідування, якщо таке буде.

Схід сонця зустрів мене біля важких, вкритих кіптявою дверей з розмитою емблемою молота й клинка. Сторожкий хлопчина, побачивши у моїх руках невеличкий кований молот із клеймом, швидко провів мене не парадними сходами, а вузьким, запиленим ходом до підвалу. За старою діжкою з олією відчинилась низька кам’яна арка – секретний хід, яким гільдійники користувалися ще у часи заворушень.

Товсті кам’яні стіни тримали в собі холод ночі та запах сажі й прадавньої машинної олії. Відлуння голосів розносилось по залу – їх було небагато, але кожен звук здавався тут вагомішим, ніж на площах чи в палацах.

В «Жарі Клинка» – головній залі гільдії, за довгим, шорстким столом уже сиділи й чекали на мене ключові постаті повстання: лорд Тенвар – суворий, із задумливим поглядом; леді Аренна – вишукана, але нині без прикрас, з втомленими очима; Бартени – двоє представників із цього роду, відомих своєю хитрістю; сам майстер Брейнелл, який одразу поманив мене ближче до себе, й ще кілька впливових ремісників і опальних аристократів, що служили старому королю.

Я зайшов, відчуваючи, як всі ці погляди зустрічають мене – з цікавістю, тривогою, а хтось навіть із надією. З моєю появою в залі запанувала тиша.

Майстер Брейнелл першим порушив цю тишу, його хрипкуватий голос рознісся під склепіннями зали:

– Вітаємо, графе Райноре. Ми чекали на вас. Часу маємо обмаль, тож мусимо діяти рішуче.

Я кивнув, сідаючи на вільне місце поруч із Брейнеллом.

– Нас тут небагато, – повів далі розмову Харра, повільно обводячи присутніх важким поглядом, – та кожен присутній є надійною опорою справи. Лорд Тенвар привів до міста десяток своїх найвірніших лицарів ы інкогніто розквартирував їх по місцевим постоялим дворам. Леді Аренна заручилася підтримкою декількох родин, незадоволених узурпатором. Родина Бартенів гарантувала нам фінансування і зв’язки серед купецтва. А ремісничі гільдії… – він ледь помітно всміхнувся, – гільдії забезпечать наш рух усім необхідним: від зброї до потайних схованок і складів.

Я помітив кивання голів і тінь гордості на обличчях представників гільдій – ковалів, шевців, каменярів, що віддавна невдоволені поборами і свавіллям короля та його прибічників. Вони ховали мозолясті руки під столом, проте в їхніх очах палала рішучість.

– Ми зібралися разом уперше, – озвалася леді Аренна мелодійним голосом. Її тонкі пальці нервово погладжували різьблений край дубового столу. – Узурпатор Маврек вже знає про певні наші кроки і, безперечно, готує відповідь. Треба обговорити стратегію і узгодити наші дії, доки не пізно і є реальний шанс вибити трон з під його жирної сраки.

– Саме так, – підтримав її лорд Тенвар, суворий чоловік середнього віку з рубцем на щоці. Він схрестив на грудях мускулисті руки, немов вже був готовий стати грудьми на полі бою. – Король має у своєму розпорядженні чисельне військо. Більшість аристократії досі вагається, сидить по замках і невеликих палацах, очікуючи, чим усе скінчиться. А королівська гвардія й досі вірна трону, принаймні поки що. До того ж, подейкують, що Маврек уклав союз із темними магами.

При цих словах у мене всередині похололо. Я добре знав, що ворожий бік мав у своєму розпорядженні магів – ще від Леонори чув, що в палаці дедалі частіше з’являються посланці  якогось Темного Ордену. Їх не використовували в бою – ні, ці маги були тоншими інструментами. Вони створювали обереги для короля, накладали магічні печаті на важливі документи, обплітали зали вартових чарами прослуховування. Але найстрашніше – вони працювали з полоненими. Спершу – як радники для допитів, потім – як інструменти контролю волі. Їхні практики включали пригнічення пам’яті, нашарування фальшивих спогадів, руйнування особистості. За пару тижнів навіть найзавзятіший змовник перетворювався на покірного раба з цілковитою вірністю короні. І зараз  я вже не мав сумнівів – якби Леонору схопили ще раз, вони б взялись і за неї.– Крім того, – долучився до розмови один із Бартенів, низенький, пронозливий на вигляд чоловічок з гострими рисами обличчя: