Розділ 8. Ім’я, яке стало обличчям

Граф Райнор Евенір Вердес

Я не спав цієї ночі. Тиша перед світанком тремтить у повітрі, ніби затаєний подих – останній подих згасаючої династії, що завис між зорями і дахами мого рідного міста. Я сиджу біля холодного вікна, де тіні нічних хмар повільно сповзають по брунатному склу. Переді мною – свічка, полум’я якої здригається від найменшого мого руху, від найменшого подиху. Це крихітне полум’я – єдиний свідок моїх безсонних роздумів.

У цій мерехтливій пітьмі, пам’ять перегортає сторінки нещодавнього  минулого. Події сплітаються у свідомості, мов вузли на нитці долі. Я молодий граф, але душа моя постаріла за ці останні місяці на цілі роки. Ще донедавна я був лише спостерігачем – юним аристократом на узбіччі великої історії. Та доля вирвала мене з тінистого затишку і кинула у вир, де від мого слова і вибору стали залежати життя інших.

Спогади приходять уривками, хоча я намагаюся впорядкувати їх. Ось я бачу своє розгублене відображення в темному склі. У ньому – відбивається примара того наївного юнака, яким я був колись, і тінь людини, якою став тепер. Очі мої запалені безсонням і тяжкими думками. На мене накинутий плащ, але здається, ніби то тягар відповідальності давить мені на плечі.

З чого ж усе почалося? Напевно, з тієї моторошної днини, коли обірвалося життя Совера. Його смерть стала першим поштовхом лавини, що й досі набирає сили. Совер... Це ім’я колись означало для мене так багато. Він був першим радником короля Маврека, впливовою постаттю при дворі, а для нашої родини – майже другом. Пам’ятаю, як у дитинстві я називав його дядьком Совером і пишався кожним його прихильним словом. Для мене він був уособленням мудрості та сили держави.

Того сірого ранку в моєму невеличкому палаці було незвично тихо. До моїх покоїв прибіг захеканий посланець зі звісткою, від якої похололо в грудях: радник Совер раптово помер. Я оторопів, не знаючи, як реагувати. Смерть забрала його зненацька – говорили про серцевий напад у власному маєтку за містом. На кілька митей я навіть відчув смуток і розгубленість: хай там ким він був, хай ми в останні роки майже не бачились, а все ж людина, яку я знав з дитинства, відійшла за обрій. Мені боляче було усвідомити, що ніколи більше не почую його гучного голосу в коридорах палацу чи не побачу впевненого погляду, що колись вселяв повагу.

Та йому не судилося піти зі світу зі славою. Дуже скоро по його смерті з темряви почали виходити привиди його злочинів. Наче прорвалася гребля, і всі таємниці, що Совер ховав за високими стінами свого маєтку, хлинули назовні. Спочатку я чув лиш шепіт – немов далекі громовиці перед бурею. Але з кожним днем ті шепоти голоснішали. І от нарешті правда впала мені до ніг, безжальна і холодна, як лезо клинка.

Однієї пізньої ночі, коли злива шмагала вікна дощем, до мого дому постукала незнайома постать у дорожньому плащі. Слуга нерішуче впустив непрохану гостю, і серце моє, здається, зупинилося: на порозі стояла моя сестра. Леонора... Я не бачився з нею вже більше півроку, з того часу, як її відправили подалі від двору. Вона мала стати дружиною якогось далекого князя, чи то принаймні так мені казали. Я мало що знав про її долю весь цей час, лише листи від неї надходили дедалі рідше, а останні два місяці взагалі – жодного листа. Я боявся найгіршого, але сподівався, що вона просто живе новим життям десь далеко. І ось тепер Леонора стояла переді мною – змарніла, з темними колами під очима, з тремтячими обвітреними губами. Мокрі пасма волосся липли до її блідого обличчя. Вона впала мені в обійми, і я відчув, як вона вся тремтіла.

Її повернення було несподіваним дивом і водночас передвісником трагедії. Поки я, не вірячи, притискав сестру до грудей, вона гірко плакала. Згодом, відігрівшись біля каміна і надпивши трохи гарячого вина, Леонора розповіла мені все, що їй довелося пережити. Слухати це було боляче, гнів і жах змішалися в моїй душі отруйним коктейлем. Виявилося, що ніякого далекого князя не існувало. Все це було брехнею, щоб вивезти сестру з палацу під опіку... Совера. Він, скориставшись своєю владою, смертю мого батька і довірою нашої родини, тайком оформив права опікуна над юною графинею – нібито для її ж безпеки в неспокійні часи, спочатку він сказав, що це потрібно для її супровіду. Насправді ж він ув’язнив Леонору у своєму віддаленому маєтку.

Я стиснув кулаки, коли вона схлипуючи описувала темницю, де її тримали, і холодний погляд Совера, що приходив до неї як кат до жертви. Він вимагав покори, хотів зламати її волю. Натякав на шлюб – а коли вона відмовлялася, погрожував зганьбити наше ім’я, навіть вбити мене, її брата , що тепер став главою роду. Мені ставало моторошно від тих жахіть, які вона ледве наважувалася описати пошепки. Кров шуміла у моїх вухах: я ледь стримував лють, аби не зламати щось у власній оселі, слухаючи її зблідлий голос.

Саме Леонора стала мимовільним свідком злочинів Совера. За час неволі вона бачила і чула надто багато. Совер, певно, не здогадувався, що його "вихованка" нишком спостерігає за тим, що коїться. Уночі, сидячи замкнена у підвальному приміщенні, що було поєднано таємним ходом з кабінетом лорда Совера, вона чула крики людей, яких таємно катували в підвалах маєтку. Совер переховував у себе важливі документи – накази про страти, списки "неблагонадійних", листування з королем, де йшлося про придушення невдоволених у провінціях.

З її розповіді слудувало, що коли раптова смерть на якомусь то лі прийомі то лі балу скосила Совера, почався безлад. У маєтку панував хаос – слуги кидалися коридорами, мов безголові кури, а охоронці, перевіряли гостей і шукали причину пожежі, яка якимось дивним чином розпочалась у маєтку, звідкись почав валити дим. Леонора ж, разом з двома іншими молодими дівчатами, була все ще замкнена в підвальному крилі під кабінетом лорда Совера – забута, наче тінь, яку сам Совер вважав своєю приватною власністю.