Розділ 7. Тінь піднімає спис

Вулиці пустішали, лиш інколи траплялися перехожі, які поспішали додому, оминаючи великі площі. Аліна вирішила йти кружним шляхом, щоб зайвий раз не потрапити на очі патрулям. Вона якраз звертала за ріг складу при порту, як раптом відчула різкий порив чужої магії. Дівчина оторопіла і присіла за муром, визираючи обережно. Зовсім близько, на перехресті перед корчмою, майнув знайомий силует – чоловік у темному плащі, обшитому металевими пластинами.

“Брім!” – Аліна мало не видихнула це ім’я. Так, фігура на перехресті належала генералу. Поруч із ним рухалися близько п’ятнадцяти озброєних воїнів, двоє з яких тримали перед собою світлі кулі – магічні свитильники, що забезпечували їм освітлення дороги. Сам Брім, здавалося, йшов сам не свій: він нервово крутив головою, щось говорив своїм людям. Аліна вслухалась.

– …немає вибору, – долетіли уривчасті слова Бріма. – Якщо зброї не знайдемо, вони нас візьмуть голими руками. Чорт забирай, в усьому місті нема зайвої шпаги! Кляті торгаші, всі відвернулися… І постачальників наших хтось, наче вирізав чи розігнав, там якісь незрозумілі плітки ходять. Нехай Маврек скільки завгодно кричить, а без мечів я й десятка кварталів не стримаю.

– Пане генерале, – обережно втрутився один з воєначальників, – можливо, спробуємо домовитись із тим купцем? Ви казали, якийсь незнайомець пропонував товар, він тоді передав Вам листа…

Брім різко спинився. Аліна припала до стіни, щоб не видати себе. Вона затамувала подих: мова йшла про їхню пастку.

– Так, – озвався генерал після паузи. – Так, він, сучий син, сам мене знайшов. Сьогодні в обід до палацу прийшов його посланець – дивний тип, обличчя закрите, голос змінений… Але знає ж, коли йти: запропонував продати мені партію зброї. Приблизно чотириста мечів, сто п’ятдесят арбалетів, п’ять тисяч стріл, двісті щитів, – Брім нервово копнув камінець на дорозі, і той відлетів просто в стіну поруч з Аліною. – За все просять п’ятсот золотих. Га! Я б і тисячу дав, будь ласка, аби мені це в руки.

– І що ви відповіли? – спитав інший голос.

– А що тут відповіси? Звісно, погодився, – фиркнув генерал. – Зв’язок – через якогось посередника. Умови такі: золото віддамо тільки при зустрічі, інакше угоди не буде. Ох, відчуває моє серце – це не простий перекупник. Надто вже підвернувся вчасно. Певно, одна шайка з тими, хто відрізав нам канали постачання зброї. Можливо, самі бунтівники і є.

– То, може, не варто йти на зустріч? – тихо спитав один з підлеглих. – Раптом це пастка?

– Знаю, – прохрипів Брім. – Та іншого виходу в нас нема. Я і так перестрахувався: сказав, що прийду тільки з охороною. Цей посередник скривився, але діватися їм нікуди – хочуть грошей, приймуть умови. Завтра вночі зустрічаємось у тунелях.

Генерал знову рушив з місця, і слідом за ним загін відбірних гвардійців. Аліна перевела подих, коли постаті зникли за рогом складу. Серце у неї калатало. Брім йде в нашу пастку. Дару вдалося: його підставна людина переконала генерала купити зброю, яку сам же Дар і скупив довкола столиці. Завтра вночі все станеться – і генерала можна буде знищити разом з його головорізами.

Аліна знову загорнулася в плащ і стрімко попрямувала туди, де мав чекати на неї Дар. Вона молилася подумки, щоб ніч минула тихо, без ексцесів. Аби завтра їхній план спрацював і вони поквиталися з цим покидьком.

Наступна доба промайнула в безперервних клопотах. Дар і Аліна ретельно готувалися до засідки. Місце зустрічі Брім назвав сам – вузький тунель під одним зі старих районів, котрий вів у глиб міста. Колись тими тунелями користувалися контрабандисти, але тепер вони стояли без діла. Ідеальна пастка. За день до того Аліна тихцем пробралася в ті підземелля і провела там складну підготовку: виставила кілька магічних пасток-артефактів, захованих під камінням. Серед них – артефакт із печаттю тиші, щоби майбутній бій не рознісся луною по околицях, та пастки затримання руху. Дар же спорядив три вози зі зброєю, яку вони нібито продаватимуть: рівними рядами виклали мечі, зверху акуратно поскладали щити, сагайдаки зі стрілами. Все як слід, аби в Бріма передчасно не виникло зайвих підозр.

І ось тепер вони настав час зустрічі. Вони чекали. Ніч видалася на диво тихою: під землею висіло сперте повітря, і чути було тільки потріскування смолоскипа, який Аліна прикріпила до стіни тунелю. Вона стояла поруч із возами, стискаючи в руках маленький різьблений медальйон – дистанційний ключ до магічних пасток. Дар перебував за пару кроків, загорнутий у плащ. На ньому був простий одяг торговця, підперезаний шкіряним паском. Мідні монети бряжчали у нього в кишені, щоб надати образу правдоподібності – мовляв, прийшов купець, готовий до оборудки. На Дарові була темна шкіряна напівмаска, що закривала нижню частину обличчя, залишаючи видимими лише очі – холодні, пильні, мов у мисливця. Трохи поношений каптур із грубого полотна спадав на плечі, затінюючи риси обличчя й додаючи років, маскуючи його справжню статуру. Його постава – пряма, але не надто виразна – дозволяла зливатися з натовпом: не високий, не низький, м’язистий, але без показної сили. У цьому вбранні він міг здаватися ким завгодно: міським ремісником, стражником чи найманцем – і саме це робило його вигляд досить переконливим, для цієї угоди.

– Йдуть, – тихо промовив Дар, діставши з-за пазухи невеличкий флакон, він випив спеціальний еліксир, що приготувала йому Аліна. Цей еліксир ненадовго підвищував фізичні можливості тіла та швидкість реакції.

Аліна теж уловила відголоски кроків. Вона напружилася, торкнувшись рукою до срібного хрестика на шиї – амулет цілительки, що зараз здавався недоречним, бо вона прийшла зовсім не рятувати життя. Сьогодні Аліна мала забирати їх. Господи, прости мене, подумки звернулася вона, стискаючи в долоні медальйон-активатор. Заради усіх врятованих і тих, кого ще можна врятувати, вона переступить через свій обов’язок лікаря. Не має бути милосердя до таких, як Брім.