Розділ 3. Назад крізь тінь

Весна прокидалась повільно й неквапливо, немов старий пес, що довго й ліниво потягувався після глибокого сну. Ліс починав вдихати нове повітря, спочатку боязко, а потім впевненіше, відкриваючи зелені очі молодого листя. Сніг сходив плямами, які здавались розлитим молоком, а повітря насичувалось гострим запахом кори й першої трави. Дар і Аліна стояли біля маленького будиночка на узліссі, мовчки дивлячись на зачинені двері. Обоє розуміли: навряд чи вони коли-небудь повернуться сюди.

– Ну, що, – промовив Дар, поправляючи важкий плащ на плечах. – Час рушати.

Аліна кивнула. Вона нічого не сказала, але Дар уже навчився читати її погляди: сум, змішаний із надією, ніби вона намагалась запам'ятати це місце назавжди.

До вечора дістались маленького села під назвою Ліртон, що знаходилось на межі лісу й великої дороги. Таверна називалась «Три мідяки». Назва, на диво, була досить точною – місце було простим, їжа дешевою, але пристойною, хоч стіни й пропахли димом, смаженим салом і кислим пивом. Втома змусила їх зайти, адже попереду була ще доба шляху до міста.

Вони сіли в дальньому кутку, замовили тушковане м'ясо, трохи хліба й овочей. Дар дивився на тарілку скептично.

– Аромат у цьому місці такий, наче минулого літа тут хтось забув дохлого щура під підлогою, – сказав він голосно, щоб почули за сусідніми столами. – Однак, думаю, якщо затримати подих, можна і вижити.

Аліна легко штовхнула його ногою під столом, ледве стримуючи посмішку:

– Обережніше, а то й справді доведеться їсти, затиснувши ніс.

Дар усміхнувся у відповідь і знизив голос, нахилившись ближче:

– Я просто хочу, щоб місцеві бачили в нас не когось особливого, а простих, трохи розбещених подорожніх, які не звикли їсти деінде.

Вона кивнула, але погляд її був трохи стурбованим. Дар помітив, як четверо чоловіків за сусіднім столом перешіптувались, крадькома поглядаючи в їхній бік. Очевидно, що увагу цих грубуватих селян привернула саме Аліна – її врода надто вирізнялась серед місцевих, немов витончений посуд посеред простих дерев’яних мисок. Перед виходом, Аліна привела себе у порядок, щоб можна було показатись у великому місті, не привертаючи зайвої уваги. Але тут і зараз це мало протилежний ефект.

Дар неквапом потягнувся за шматком хліба, намагаючись не демонструвати, що теж за ними спостерігає. Зброя поруч була прихована плащем, але при бажанні її легко помітити. Він вирішив, що найрозумніше – не загострювати ситуацію, і спокійно повернувся до їжі.

Проте місцеві вирішили інакше. Один із них, високий, широкоплечий, із бородою, що здавалась шматком заплутаної соломи, підвівся й підійшов ближче.

– Чого це ви, гості дорогі, не цінуєте наше місце? – спитав він із викликом, хрипко посміхнувшись. – Таверна в нас хороша, не скаржились ніколи.

– Ми не скаржимось, – відповів Дар спокійно, піднімаючи погляд. – Просто в нас ніжні носи, от і все. Перепрошуємо, якщо образили.

Чоловік усміхнувся ще ширше, поглянувши на Аліну. Його друзі за столом голосно зареготали, явно підбадьорюючи товариша:

– Може, панночці треба когось, хто їй допоможе звикнути до нашого... особливого аромату? Ми тут люди прості, але гостинні, – продовжив він, і в голосі його вже звучали неприховані натяки.

Аліна знизила погляд, мовчки беручи шматок хліба. Дар повільно відклав ложку й спокійно, навіть занадто спокійно, підняв очі на нахабу.

– Панночка звикла до іншого рівня гостинності. Та й я, відверто кажучи, теж, – промовив він рівно, але в його голосі вже з'явилась легка, загрозлива нотка. – Тому буде краще, якщо ти просто повернешся до своїх друзів, і ми забудемо про цю милу бесіду.

Але чоловік, здається, вже був занадто впевнений у своїх силах. Він кинув ще один погляд на спис, що лежав поруч із Даром, і самовпевнено посміхнувся:

– Ти, мабуть, крутий воїн, але ж не будеш битися через таку дрібницю?

Дар зітхнув, дивлячись йому прямо в очі, і промовив тихо, але чітко:

– А ти хочеш перевірити? Бо я б не радив. Сьогодні в мене поганий настрій, а в поганому настрої я зазвичай погано контролюю силу.

У тиші, що повисла між ними, з-за шинквасу раптом пролунав сердитий голос:

– Гарб! – гукнув хазяїн таверни. – Знову своїм лайном смердиш, га? Ти мені вже в печінках сидиш! Якщо хочеш набити комусь пику – роби це десь у кущах, а не в моєму залі! Інакше я сам тебе винесу – разом із цією твоєю смердючою компанією!

Бородач, якого, очевидно, звали Гарб, недоброзичливо скривився, але нічого не відповів. Лише сплюнув собі під ноги й пробурмотів: – Пізніше побачимось, герой...

І відступив назад, похмуро кинувши на Дара ще один швидкий погляд. Його друзі також принишкли, явно не очікуючи такого повороту.

Дар спокійно повернувся до їжі, немов нічого й не сталося, але руки його вже були напружені. Він мовчки обмінявся поглядом з Аліною, яка лише злегка кивнула, визнаючи, що ця розмова могла закінчитись інакше. Проте до кінця вечері ніхто більше не наважився підійти до їхнього столу. Коли вони нарешті вийшли з таверни в нічну прохолоду, Дар мовчки поправив спис за спиною й тихо промовив:

– Дорога до міста буде веселою, якщо всі такі «гостинні», як ці селяни.