Розділ 2. Час виставити рахунок.

Темрява не мала кольору. Вона була тягучою, мов смола, і тихою, як смерть. Дар не знав, скільки часу він лежав непритомний. Чи годину, чи день, чи два. Сон був схожий на падіння – нескінченне, глибоке, і з кожним ударом серця він занурювався глибше. Тіло вже не боліло – воно зникло. Лишались тільки голоси. Гар. Ліріс. Ґолт. І обличчя Гара – мертве, але живіше за все інше.

А тоді – дотик.

Сильний, обережний, впевнений. І запах. Полин, свіже дерево, щось солодке. Далеко. Немов у спогадах.

– Ти живий, дурню, – прозвучав голос. – Тільки спробуй померти тут, на моїй підлозі – і я тебе вб’ю вдруге.

Очі відкрились. Біль одразу вдарив у тіло – нестерпно, різко, як холодна вода на рану. Дар здригнувся. Його груди були перев’язані, плече – притиснуте фіксатором, подих важкий. Стеля над головою – з дерев’яних балок. Стіни – грубо зведені, але теплі. Камін потріскував у кутку. Поруч – жінка. Темне волосся зібране у вузол, глибокі очі, в яких жила втома, біль… і тиша. Її звали Аліна.

Він не питав, хто вона. Вона – не питала, хто він. Так було легше. Дар не одразу встав із ліжка, але вона не квапила. Годувала бульйоном. Поїла гірким зіллям. Лікувала. Іноді щось наспівувала, м’яко, невиразно. Її голос був єдиним, що не здавалося ворожим. Навіть вітер уночі здавався менш пронизливим, коли вона співала.

Він спав уривками. У снах – кров. У снах – ім’я Гар крутились у грудях, мов іржавий ніж. Він прокидався в холодному поту, стискаючи повітря, ніби хотів знову втримати свого друга і наставника за руку.

Аліна просто сідала поруч і мовчки давала чашу з настоєм.

Минуло кілька тижнів.

За цей час вони з Аліною вже встигли познайомитись, він розповів, що охороняв караван і усі з каравану загинули. Це все, що він розповів про себе. Аліана теж була не багатослівна. На питання: чому вона живе тут одна вона відповіла, що у неї більше нікого немає.

Одного ранку дощу не було. Повітря стояло спокійне, насичене вогкістю і травами. Аліна щось складала біля сушарки, а Дар сидів на порозі, дивлячись, як між гіллям коливаються краплі. Його рана ще нила, але вже не боліла по-справжньому. Біль залишився всередині. Інший.

Він не кликав спогади – вони приходили самі. Зітхання Гара. Його погляд. Те, як він зник серед дерев, навіть не озирнувшись. Не тому, що не хотів. А тому, що не мав права.

Дар ніколи не поважав героїв. Вважав їх дурнями, які кидаються в пафос. Але Гар… Гар не був із тих. Він не загинув через порив. Не через благородство чи якісь порожні клятви. Він зробив розрахунок. У тій ситуації іншого шляху не було. І Гар обрав єдиний, що міг дати Дару шанс.

Його вчинок це не героїзм. Рішення.

Дар провів рукою по рубцю на плечі – згадка про стрілу. Якщо б її наконечник пройшов на сантиметр глибше, він теж лежав би зараз серед мертвих тіл, під гнилим листям.

Але він живий.

Чому?

Бо Гар помер. Бо він сам не мав права помирати, доля йому дала шанс, а він його узяв. Дар не вірив у долю. Але те, що залишився живий – не було логікою. Це було… диво. Йому не судилось вижити. Але він – вижив. Не для спокою. Не для другого шансу. А для того, щоб зробити єдине, що вважав зараз правильним. Змусити вбивцю Гарвіна заплатити за це життям.

Осінь вступала у свої права поступово. Спершу – павутиння між гілками. Потім – чай, який вона щоранку залишала біля його ліжка.

Вони здебільшого мовчали, лише час від часу обмінюючись фразами, але мовчання між ними не було порожнечею – воно було ковдрою, якою прикриваються вдвох.

Дощі стукали по даху, як пальці о дерев’яний стіл. Аліна час від часу щось наспівувала, поки різала овочі. Дар слухав, не розуміючи слів – але запам’ятовуючи інтонації. Її голос був таким, як і вона: без захисту, але не ламкий.

Коли він почав допомагати з водою, вона не здивувалась. Просто дала йому порожнє відро. Потім – ще одне.

Коли випав перший сніг, вона зайшла до його кімнати, сіла поруч і сказала:

– Я не знаю, чи це правильно, але я відчуваю, що мене тягне до тебе.

– Я теж це відчуваю, – відповів він. І тієї ночі вони залишились разом у його ліжку. У ту ніч не було пристрасті. Була – згода. Відчуття, що коли тебе більше не жене біль, ти просто лишаєшся там, де тепло.

Наступного ранку він прокинувся першим.

Її волосся лежало на його плечі, як темна хвиля. Дихання рівне, спокійне, наче й не було ночі – лише тиша, яку не хотілось порушувати. Дар довго не рухався. Просто дивився, слухав її подих, і вперше за багато років не думав ні про втечу, ні про смерть.

Цей дім – маленький, простий, із запахом трав і вогкості, з низькими балками та тріснутими горням на полиці – став для нього місцем, де тіло знову навчилося не напружуватись уві сні.

Вони не говорили про ніч. Не шукали слів, бо жодне не було потрібним. Вона знову співала на кухні. Він знову носив дрова, сушив їх біля печі. Їхнє зближення не потребувало імен чи визначень. Воно просто... сталося. Як осінь, що зникає у снігу – непомітно.