Розділ I. Той, хто став тінню

Минуло п’ятнадцять років.

Ім’я Ейріан Тар’Валер давно не звучало серед живих. Воно померло разом із троном, що згорів у вогні перевороту. Його стерли з книг, зі списків, зі спогадів. Але одна річ залишилась незмінною – тінь, що виросла з попелу.

У новому королівстві, за горами і ріками, Дар – саме так його знали – був не героєм, не месником, не принцом. Він був мисливцем, найманцем, охоронцем, який не ставив питань, але завжди завершував справу. Разом із Ґарвіном – тепер відомим як Гар – вони були тими, кого не кликали в таверни… але завжди шукали, коли мова йшла про те, щоб зберігти або забрати життя.

У тіньових кварталах їх знали всі. І боялись.

Все почалось із одного інциденту. На самому початку їхньої кар’єри, коли ще не було імен, репутацій чи контактів, на тих, кого вони охороняли, одній з тіньових гільдій надійшло замовлення. П’ятеро досвідчених виконавців вистежили об’єкт їхньої охорони у нічному місті… і жоден не повернувся. А коли врешті замовлення було виконано іншими – Дар і Гар самі вистежили замовника. І не лише його. А всю його сім’ю. І стратили.

Це стало сигналом. Тіньові лідери втратили обличчя, і з того моменту жоден серйозний гравець більше не ризикував братись за тих, кого вони охороняють. Чи то купець, чи донька мера, чи маг, що шукає спокою – якщо його захищають Дар і Гар – він недоторканний.

Час від часу вони самі приймали замовлення – у чорному ремеслі, як казали в місті. Та завжди – за своїми правилами, виконуючи замовлення без сентиментів. Без провалів. Завжди «чистий результат», який не залишає слідів.

За ці роки Дар став майстром зброї. Не лише списа – що став його другою душею – а й меча, кинжала, навіть короткої сокири. Його рухи стали легендою серед найманців. Жодних гарних і пафосних замахів, короткі, ефективні, невловимі і… чисті, мов розтин.

А Гар... Гар став тишею, що йде поруч. Він рідко говорив, ще рідше питав. Але коли його очі звужувались – ті, хто щойно кричав, замовкали. Назавжди.

І попри роки, Дар не торкався шкатулки. Він пам’ятав, де вона. Під сосною. У серці каменю.

Поки що – він був просто Дар.

Але десь у глибині його дущі – дихав Тар’Валер.

Вони сиділи в тіні таверни «Тріснута хвоя», де дерев’яні балки тримались на волі богів, а хміль пах пліснявою. У таких місцях рідко народжується щось важливе. Але саме тут народжуються смерті.

– Не впізнаєш мене? – запитав чоловік із сивиною у бороді й золотим перснем із рубіном на вказівному пальці.

Дар глянув на нього крізь півтемряву. В очах – щось знайоме. Усмішка – невпевнена. А голос… голос пам’ятав.

– Фалрен… – вимовив він, повільно. – Торговець вином. Караван до Редмілла. Гар тоді «зняв» шість розбійників.

– Саме так! – Фалрен розсміявся, торкаючись живота. – Ви тоді були моїми рятівниками. Я вас запам’ятав. Хоч і пройшло більше дванадцяти років. Не дивно, що тепер ви стали легендами у вузьких кругах.

Гар не промовив ані слова. Лише дивився. Коротко. Важко.

Фалрен зітхнув і поклав на стіл печатку із зеленої сталі – знак купецької ради Ліріону.

– Я вирушаю через Перевал Ведмедя. Нічого надзвичайного – кілька возів спецій, пара ящиків зілля, і трохи срібла на обмін. Їдемо на ярмарок. Але…

Він замовк, злегка нахилившись уперед.

– У мене було… відчуття. Неначе хтось стежить. Може, я став старим і нервовим. А може – не все так чисто.

– Ти хочеш, щоб ми тебе супроводжували? – Дар говорив рівно.

– Хочу, щоб ви були тінню за моєю спиною. Тільки ви. Я заплачу подвоєно.

Дар перевів погляд на Гара. Той злегка кивнув.

Печатка зникла в долоні. Угода – укладена.

– Скільки людей у каравані? – запитав Гар.

– Десятеро. Я, троє моїх охоронців, візники, пара найманців, і старий друг – аптекар, що знається на травах. Ми вже не раз подорожували цим шляхом. Але цього разу... не знаю... Повітря змінилось.

Дар піднявся.

– Вирушаємо на світанку?

– Так, із нижньої брами. Я зупинився в трактирі «Чорний пень». Тримаюсь непомітно.

– Тоді тримайся так і далі, – сказав Гар. – Бо іноді навіть тінь – запізнюється. Ми беремо твоє завдання і заступимо до тебе в охорону з завтрашнього ранку.

Фалрен нахилився ближче, ніби хотів щось додати, але зупинився. Очі його на мить затуманились, а потім він усміхнувся – так, як усміхаються люди, що бояться виглядати наляканими.

– Я дуже вдячний, – сказав він, підводячись.

Дар нічого не відповів. Гар лише коротко кивнув, і цього було досить.

Фалрен рушив до виходу, але на порозі озирнувся.

– Ви тоді врятували мені життя. Тепер, можливо, знову.

І зник за дверима.

Дар кілька хвилин мовчав, не зводячи погляду з дверей, через які той щойно пішов.

– Він щось недоговорив, – пробурмотів він.