Пролог

"Мама сказала, що я маю слухати Ґарвіна, навіть якщо він скаже втікати, поки вона кричить... Я не розумів тоді, чому..."

Небо над Ревальдісом здавалося розірваним. Кровавий захід плавив вежі палацу в червоно-чорну кашу, а з вулиць вже неслись перші крики – не ті, що гучні і веселі, коли у місті відзначають якесь свято, а ті, що роздирають душу. Ті, після яких повітря пахне димом і кров’ю. Ревальдіс був серцем Сілвельтану – королівства, яким вже більше п’яти поколінь правив рід Тар’Валерів і це серце кровоточило.

Принц Ейріан, семилітній хлопчик з темним густим, ретельно зачісаним волоссям, стояв босоніж на кам’яних плитах галереї, стискаючи дерев’яну іграшку – спис, майстерно вирізаний за наказом батька. Внизу, під ним, уже палала частина ринку. Дим накривав столицю темною густою ковдрою вбивці.

– Пане Ґарвіне... – шепотів хлопчик, – це ж... це ж пожежа?

Старий, але все ще підтягнутий воїн і наставник стояв поруч з ним. Його рука лежала на руків'ї справжнього, сталевого списа. Очі – мов камінь, але в їх кутках тремтіли зморшки, що від напруження на обличчі здавались шрамами.

– Це переворот, мій принце, – мовив він. – І ми вже в його центрі.

– А де тато?..

Грім. Не з неба. З тронної зали. Вікна, мов зігнуті вітром, розлетілись на друзки. І тоді прийшов запах – той, що не переплутаєш ніколи. Запах був важкий, густий, ніби зітканий з диму розкоші. Горіло не лише дерево – в повітрі стояв чад паленого оксамиту, людської плоті й свіжої крові.

– НЕ БІЖИ ДО НИХ! – рикнув Ґарвін, коли хлопець рвонув уперед.

Але було пізно.

Ейріан бачив усе. Коли двері тронної зали прочинилися, він завмер на місці – як тінь у світлі пожежі. Матір лежала на мармурі, ще дихала, вона спробувала щось сказати, та з її вуст точилася кров. Брат був уже мертвий – його очі дивились у стелю, ніби не повірили в те, що сталося.

А батько... стояв навколішки перед троном, руки зв’язані за спиною, корона валялася біля підніжжя трону. Його обличчя – заплямоване кров’ю декількох нападників, що лишились свого життя, він стояв на колінах, але в його очах не було страху. Голос був хрипкий, наче останній подих бурі:

– Я маю честь бути з роду Тар’Валерів. А ви відречетесь свого роду і навіть імен померлих, аби лиш не згадали ваші, коли прийде час йти з життя.

І тоді – меч відтяв його голову.

Навколо стояли знайомі обличчя. Лорд Совер тримав бокал вина, мов на бенкеті. Генерал Брім опускав меч – його рука ще тремтіла. А жрець Калтур шепотів щось над обезголовленим тілом, притискаючи до грудей кривавий амулет.

Ейріан не встиг навіть крикнути. Ґарвін, мов буря, вихопив його з тіні дверей, накрив тілом і побіг. Коридорами. Таємними ходами. Палац горів – за ними йшли вбивці. Для маленького Ейріана усе було наче в тумані, на очі навернулись сльози, але він не ридав, він плакав беззвучно.

– Запам’ятай, – шепотів воїн. – Не їхні імена. А обличчя. Бо прийде день, коли не залишиться ані імен, ані тронів. Тільки кров.

– Запам’ятай, – шепотів воїн. – Не їхні імена. А обличчя. Бо прийде день, коли ти повернешся – і кожне з них шукатиме тінь, аби сховатись.

Вони бігли крізь лабіринт вузьких коридорів, де навіть каміння здавалося вкрите попелом пам’яті цього дня. Палац стогнав від вогню, крики відлунням вдарялися о стіни і розносились по усім приміщенням. За спиною – тупіт, брязкіт зброї, накази: «Живим! Принц має дожити до світанку – для суду!» Ґарвін рвучко відчинив масивну бічну панель у стіні – прихований хід до частини королівського саду, яка здавалась давно занедбаною і ніхто туди не ходив. Гілки рвали одяг, земля парувала потом і кров’ю. Десь у темряві – глухе іржання.

Кінь стояв під розлогим ясенем, подалі від канюшні. Один – саме для такого випадку, про це окреме стойло майже ніхто не знав, лише пара конюхів, що доглядали за ним. Усі вважали цього коня старим, але насправді це був бойовий кінь Ґарвіна. Так, він справді був не молодий і ті хто про нього знав вважали, що він тут лише як дань пам’яті колишнім подвигам.

Воїн скинув свій плащ і загорнув у нього хлопця. Власноруч посадив Ейріана в сідло, а сам застрибнув позаду, притискаючи малого до грудей. Він не сказав ні слова – лише ковтнув повітря, наче востаннє, і стьобнув коня по боках.

Галопом у ніч. Через поле, крізь гай, тінню поміж тіней. Та тіні теж вміють чекати.

З-за дерев вилетіли двоє вершників – темні, без гербів, лише звуки копит видали їх присутність. Один стрибком вдарив списом прямо в груди Ґарвіна, але той ухилився й, не зупиняючи коня, загнав свій спис просто в обличчя нападника. Тіло впало з коня, захлинаючись кров’ю.

Та другий не розгубився. Його косий удар мечем збоку зніс Ґарвіна з сідла, і той звалився додолу, проте перед падінням встиг схопитися за руку нападника і зірвати його з коня. При падінні вбивця не втримав свого меча і той ведлетів десь у сторону.

Гарвін піднімався важко, з глухим стогоном. А ось нападник майже відразу здійнявся на ноги і вихопив запасний меч. Кінь нападника рвонув далі, а Ейріан, не встигши зреагувати, залишився сам у сідлі, дивлячись униз – там, де дві фігури ось ось зійдуться у двобої.

Ґарвін підвівся, в його руках вже не залишилось зброї. А єдина защита від мечів – його сталеві наручі. Якби не вони ще перший удар нападника лишив би його життя. Втомлений після безперервної гонитви, він дихав важко, мов на межі виснаження. Нападник кружляв навколо нього, уважно, з досвідом. Один хибний рух – і все скінчено.