Глава 4

Іра стала моєю дівчиною, попри побоювання щодо Кирила, які до кінця не зникли. Згодом я дізнався, що він працює в нашому універі в корпусі факультету фізичного виховання та спорту. Я кілька разів перетинався з ним, але без прямих загроз чи конфліктів. Здавалось, навіть такі, як він, іноді розуміють, що силою не примусиш до любові. Та я помилявся. Якщо не силою, так підступністю. Кирило виявився хитрішим, ніж я думав. Після однієї з поїздок додому Іра повернулася розгублена. Я відчував її тривогу і поцікавився, що сталося та чи можу чимось допомогти. Вона довго не хотіла відповідати, а потім розридалася на моєму плечі.

— Тьомочка, любий, я дізналася страшну новину… — кілька разів вона намагалася почати, але не наважувалася продовжити розповідь.

— Щось із мамою? — перше, що спало мені на думку.

— З татом, — прошепотіла Іра.

Я здивовано підняв праву брову.

— Він… Ось. — Іра простягнула мені конверт. — Лист прийшов анонімно.

Я почав переглядати папери і раптом всередині все похололо.

Руки зрадницьки тремтіти і я ледь перегортав аркуші. То були копії по кримінальній справі. Водій вантажівки виїхав на зустрічну смугу і здійснив лобове зіткнення з легковим автомобілем, водій та пасажирка якого загинули на місці. Дворічний хлопчик дивом залишився неушкодженим, вилетівши через лобове вікно в кущі на узбіччі. 

Я дочитав останній папірець, зітхнув і відклав документи в сторону. Стис кулаки, зціпив зуби і спробував непомітно зробити кілька повільних видихів. Опанувавши емоції, мовчки обійняв Іру й заплющив очі. Вона точно ні в чому не винна. А її батько, напевно, уже заплатив своє. Минулого не повернеш. Та мене хвилювало на той момент більше інше.

— Звідки це в тебе? — нарешті спромігся я заговорити.

— Кирило десь роздобув і спробував тиснути цим на мене. Мовляв відправить тобі, якщо я відмовлюся вийти за нього.

— Добре, що ти мені їх показала.

— Тобто ти мене не покинеш? — дивилися на мене гарні заплакані очі.

Я мовчав, збираючись з думками. Іра відвела погляд і спробувала забрати руку з моєї, але я затримав її.

— Я кохаю тебе, — прошепотів я.

В ту ж мить ми знову зустрілися поглядами і очі Іри неначе казали мені — повтори.

— Я тебе кохаю! — вигукнув я так, що почув мабуть весь поверх гуртожитку. 

Іра обійняла мене за шию і наші вуста з’єдналися в поцілунку. 

Екзаменаційна сесія промайнула в клопотах: здача боргів, заліків, іспитів. Щоб надолужити втрачений час, Іра запропонувала поїхати до її батьків у гості. Її мати, Алевтина Семенівна виглядала втомлено, але для свого віку добре, навіть привабливо. Вітчим, Олексій Петрович, навпаки — жваво, але не так елегантно і спортивно як його дружина. 

Знайомство пройшло напружено. Я відчував важку атмосферу в будинку, але говорити про це Ірі не хотів, бо був певен, що вона обов'язково сприйме це болюче.

Ми вже лягали спати, коли почувся стук у вхідні двері. Хтось з батьків їх відчинив і я впізнав знайомий писклявий голос:

— Дядь Льош, тримайте, дякую величезне, виручили.

— Хто ж гроші після заходу сонця віддає? Міг би й завтра занести, мені не горить. Проходь, чаю поп’ємо хоч. Чи може чогось міцнішого?

— Краще чаю. А де Іра? — стишив голос Кирил.

— В кімнаті з нареченим, — зітхнув Олексій Петрович.

— Як ви гадаєте, у них все серйозно? — перейшов він на шепіт.

— Час покаже.

— Ну що ж. Дякую за чай, дякую за все, що ви для мене зробили. Передайте Ірі ось це.

Вхідні двері зачинилися й через мить почувся стук в нашу кімнату. Іра пішла відчинити і побачила на порозі вітчима з конвертом в руках.

— Це тобі, — Олексій Петрович простягнув Ірі конверт і, не дуже приязно глянувши на мене, пішов. Іра ж заглибилася в читання. 

— Я не розумію, що це означає…

Вона передала мені листа і я швидко пробігся рядками. Кожна літера була старанно виведена каліграфічним почерком. Лист здаля нагадував середньовічний манускрипт. Раптом я здригнувся. Перечитав ще раз, але повільніше, намагаючись відігнати несподівану здогадку. 

“Люба Іринко, я радий, що скоро все скінчиться. Більше не можу бачити тебе щасливу, але з іншим. Хочу зізнатися, що збирався прикінчити твого нового хлопця, але передумав. Це б навряд повернуло тебе. Тому йду шукати щастя в інші місця. Дякую за спогади. Прощавай.”

Нажаль, чи на щастя, на відміну від Іри, я зрозумів про що йшлося у листі. Моя свідомість розривалася від суперечливих думок. Мозок радив мовчати, а совість шепотіла, що треба діяти. І діяти негайно. Горло стис спазм, у скронях запульсувало. Найбільше я хотів забути про Кирила раз і назавжди, але не такою ціною.

— У вас було якесь особливе місце? — рішуче спитав я Іру.

— Що ти маєш на увазі? — Іра помітила раптові зміни в моєму тоні та поведінці і напружилася.

— Місце, куди ви часто ходили, коли були разом? Чи з яким пов’язані якісь спогади?

— Можливо парк на набережній, — прошепотіла Іра, не наважуючись про щось мене почати розпитувати.

— Збирайся, швидко.

Вона миттєво натягнула джинси, накинула спортивну кофту і ми вибігли з квартири. Дісталися парку хвилин за десять. Мереживо алей перепліталося поміж дерев та кущів до самого берега річки. На місці, де колись стояв млин, від протилежного берега тяглася кам’яна гребля. Хоча вона й була розбита часом і ледь виднілася під водою, але білі гребені одразу давали зрозуміти — течія стрімка. Річка шуміла так голосно, що треба було кричати, аби почути одне одного.

— Ось це місце, — прокричала Іра.

Я роззирнувся і мою увагу привернуло дерево, яке самотньо стояло ближче до води. Повний місяць добре висвітлював усе навколо і я помітив силует людини в тіні буйної крони. З часів дитячого будинку я завжди носив з собою ножа. Не міг позбутися цієї звички. Тому майже механічно вихопив його з кишені й побіг до дерева. Різанув по канату навідмаш, потім ще раз, і ще. Нарешті останні волокна лопнули під значною вагою і тіло Кирила впало на землю. Я першим ділом послабив петлю й перевірив пульс.