Глава 3

За вихідні тепла погода раптово змінилася сирістю й холодом. Зранку мрячив дощ, більше схожий на густий туман, а вітер скидав залишки листя з дерев. Коли закінчилися заняття, вітер стих, а мряка розсіялась. Сонце, заховане сірим небом, ледь пробивалося м’якими промінчиками які лагідно торкалися обличчя.

Іри біля входу не було. Я просидів майже пів години й збирався вже йти, коли підбігла її одногрупниця Ліля і покликала мене.

— Ходи за мною!

Не ставлячи зайвих питань я пішов за дівчиною. Через кілька хвилин ми опинилися в затишному скверику захованому від сторонніх очей між будинками. Під великим кудлатим дубом стояла стара альтанка з круглим столом всередині. За ним сиділа Іра. Тілом пробігли мурахи, підступно спутуючи думки. Я підійшов і мовчки сів поруч.

— Артем, від Кирила можна чекати чого завгодно, — почала вона без передмов. — Ми з одного міста. Мій вітчим та його батько друзі дитинства. В них давно була мрія одружити нас. Деякий час ми дійсно зустрічалися з Кирилом, але наприкінці літа розійшлися. Він зовсім не той, з ким я хотіла б бути. Тим більше створювати сім’ю. Я йому про це відверто сказала і думала, він врешті решт заспокоїться і дасть мені спокій, але я помилилась. А тепер ще й тебе в це втягнула. Пробач.

Я поклав свою руку поверх Іриної. Складне дитинство робить душу загартованою і змушує відчувати себе дорослішим значно раніше, ніж годиться. Мені не треба було більше ніяких пояснень. Тим більше вибачень.

Крону дуба труснув вітер, зірвавши кілька листків, які кружляючи залетіли до нас в альтанку. Іра здригнулася і я помітив, що одягнена вона лише в легеньку кофтинку. Швидко скинув з себе куртку і огорнув її плечі. Та погляд вдячності миттєво змінився тривогою.

— Що це? — вхопила вона мою ліву руку.

Я машинально подивився на своє передпліччя, яке опинилося оголеним і доступним на загальний огляд. Його вкривала купа рубців у різних напрямках. Уздовж — нагадування про мою дурість; поперек — від швів. Саме через ці шрами я навіть влітку носив сорочки з довгим рукавом. 

Мені тоді тільки виповнилося п’ятнадцять. Незадовго до того в моє життя зазирнуло перше велике кохання. Ненадовго, але тоді я був переконаний, що то назавжди. Віка була старша за мене років на п’ять чи сім. Її направили в наш дитячий будинок після закінчення аспірантури. Так в нас з’явився новий психолог. Невисока, худенька, хвалькувата — вона здавалася своєю. Ми з радістю проходили її нескінченні тести й виконували дивні завдання. Звичайно не безкоштовно. Віка приносила цигарки, солодощі, а іноді й щось цікавіше. Тоді я вперше спробував алкоголь. У пориві хмільної сміливості зізнався Віці в коханні і поцілував в губи, за що отримав ляпаса. Але наступного ж дня, коли кабінет спорожнів, Віка попросила мене залишитися і зачинила двері зсередини. То був мій перший раз. До того, я лише у снах та в короткі миті усамітнення уявляв себе з жінкою. Після того дня, Віка кожного вівторка та п’ятниці просила мене затриматися. Ми несамовито кохалися, а потім вона просила малювати абстракції, проходити тести та опитувальники. Я ж не занурювався у суть, просто робив те, що хотіла вона. Натомість Віка втілювала мої найпотаємніші сексуальні фантазії. 

А одного дня вона зникла. Нічого не сказавши і навіть не попрощавшись. 

Я спробував щось дізнатися в нашої директриси Маргарити Львівни.

— Піддослідні їй більше не потрібні. Кандидатську захистила і хрін з нею, — обурювалася Маргарита Львівна, але з іншої причини. Дитячий будинок вкотре залишився без штатного психолога.

Я ж був приголомшений. Гадав що в нас кохання. Чекав дні до випускного, щоб бути разом з Вікою. Влаштуватися на роботу та зробити їй пропозицію. В одну мить все полетіло шкереберть.

Депресія не прийшла одразу. Спочатку я думав, що це якесь непорозуміння, чи жорстокий жарт Маргарити Львівни. Але дні тягнулися, змінялися тижнями, Віка не з’являлася й не давала про себе знати.

Я лежав і звично дивився в стелю. Сон приходив важко тому я просто чекав доки очі заплющаться самі собою і я провалюся в світ, де можливості необмежені, а мрії здійснюються раптово. Вже майже почав дрімати, коли почув уривок розмови. Хлопці в кімнаті зібралися навколо газети і збуджено щось обговорювали. Раптом пролунало: “Дивіться, це ж Тьомича психологиня!” Мене пройняло. Я підскочив і затамував подих.

— Братан, не псіхуй, — обережно протягнув мені статтю з фото один із хлопців. Віка стояла в білій сукні та фаті, під руку з якимось огрядним чоловіком. Я поспіхом пробігся текстом. Потім перечитав повільніше. У статті йшлося, про подружжя Вікторію та Степана Стельмахів, яких вітала якась спілка психологів. Обидва отримали нагороду за прикладні дослідження, що призвели до важливих змін у сучасній психології. Зокрема у діагностуванні девіантної поведінки підлітків. Я відчув себе використаною ганчіркою. Вперше у житті так важко було емоційно. Гірше могло б бути хіба що на похоронах батьків, але я їх не пам’ятав. 

Мені й трьох тоді ще не виповнилося і я не пам’ятав аварію. Знав лише, що вижив дивом. І от тепер не розумів навіщо. Терпіти глузування й приниження? Мерзенне зрадництво? Ні. Цьому не бувати! Через якусь бездушну жінку я не стримав обіцянки даної собі — знайти могили батьків і покласти квіти. Проте, мав усі шанси зустрітися з ними достроково. Перед очима пропливли щасливі обличчя молодят… Моє згорблене тіло на брудній підлозі над мискою з почервонілою водою… 

Коли картинка почала темніти, я передумав помирати. Відкинувся на спину, з силою стис правою рукою пошматоване передпліччя і спробував покликати на допомогу, але в ту мить свідомість мене залишила.

Якщо є якісь вищі сили, які керують нашими життями, то в їх плани точно не входило позбавляти мене життя у той день. Прибиральниця, якимось дивом, мене знайшла у господарській кімнаті біля вбиралень. Повернулася, бо забула прихований миючий засіб, що планувала винести додому. 

Тепер у мене два дні народження і я неймовірно вдячний долі, що не дозволила піти раніше.