Глава 2

Я гукнув офіціантку:

— Ви не бачили, Іра виходила з кафе?

— Скоріше вибігла, — зітхнула вона. — Розрахувати вас?

Як я не намагався дізнатися якісь подробиці у Іриної подруги, але та не хотіла говорити, хоча я відчував, що вона знає набагато більше ніж удає.

Я повертався з кафе не просто в поганому настрої — я не міг второпати, що відбулося. Ніяких логічних пояснень у голові не виникало. Сподівався Іра якось все пояснить коли ми зустрінемось в гуртожитку або ма в універі.

В думках не помітив, як спустився в підземний перехід і вже почав підніматися по зачовганих гранітних сходах по іншу сторону, як почув писклявий голос з темряви:

— Ей, пацан, закурити є?

Інтонація була знайома, тож я зовсім не мав наміру діставати цигарку. Повільно повернувся спиною до стіни й приготувався дати відсіч нахабному хлопчиську.

Неочікувано, замість підлітка, з тіні вийшов здоровенний хлопець дивної зовнішності. У вузьких джинсах і шкіряній косусі. Обличчя вкрите рясною щетиною, а стрижку мав таку, що колись називали “площадкою”. Останній раз бачив схожу по телевізору у фільмі Сам удома в старшого брата Кевіна, База. Незнайомець радше викликав сміх ніж страх, але багаторічний досвід вуличних бійок мені підказував, що здоровань може виявитися небезпечним супротивником.

Та виходу не було і я приготувався до нападу з найвойовничішою гримасою на обличчі, яку лише міг зобразити. Здається це справило враження на здорованя і він завагався. Я ж знав, що в тому насправді вже було половина його поразки.

— Коротше, відвали від Іринки! Ще раз біля неї побачу — отримаєш перелом щелепи, — махнув здоровань кулаком і зник у сутінках переходу.

Я видихнув, піднявся на поверхню й через парк попрямував до гуртожитку. Повертатися на заняття не хотілося. Остання пара з релігієзнавства не викликала ентузіазму. Хто взагалі вигадав викладати такий предмет на машинобудівному факультеті? Думки повільно повернулися до події з Ірою. Її раптове зникнення та неприємна зустріч підштовхували до все більш неприємних висновків.

— Тёмич! — пролунав крик на весь парк. Голуби, що мляво ходили алеєю, злякано перелетіли на газон і повернули голови на крикуна, що біг у їх напрямку. Це був Валік, мій сусід по кімнаті. Пухкий, круглолиций, невисокого зросту він був схожим на панду.

— Як добре, що я тебе знайшов! — ледь вимовив він через хекання. — Тебе Кирило Стахов шукає. То правда все, що кажуть?

— Якби я знав, що там кажуть, — пробурмотів я. — Хто це ще такий?

— Це хлопець Ірини Зоринської. Вас бачили разом сьогодні. Кирило її колишній! Чи вони ще й досі разом, хто зна, але він ревнивий псих і здоровенний, як лось.

— Серйозно? Звідки ти про це знаєш?

— Оксанці подруга розповіла. А вона вже мені. Я відразу ж побіг тебе шукати.

Я не став говорити Валикові, що вже схоже зустрівся з тим самим лосеподібним ревнивим психом. Мене більше дивувало: як Іра могла з таким зустрічатися?

Я не боявся погроз. Бували бійки, коли доводилося давати відсіч двом, а іноді й трьом супротивникам. Там де я виріс на початках часто діставали. На перший погляд, багатьом здається що я не здатен постояти за себе. Але згодом ті, хто чіплявся, отримували на горіхи. Так навчились мене поважати.

Валік дорогою майже не говорив, що для нього було дивиною, а теж йшов мовчки й насупившись від похмурих думок. Скільки я не чекав, Іри тієї п’ятниці так і не побачив.

Вихідні, на які я покладав великі надії, пройшли нудно. Валік намагався витягти мене на вулицю, але марно. Сусідки Іри казали, що вона кудись поїхала нікого не попередивши, але вони гадають, що до батьків. Довелося набратися терпіння і дочекатися понеділка.

В понеділок, як тільки я увійшов до аудиторії, побачив її. Іра сиділа в першому ряду і вдавала, що не помічає мене. До початку лекції лишалося кілька хвилин, тому я вирішив не відкладати на потім з’ясування того, що непокоїло довгих дві з половиною доби.

— Привіт. Чому ти втекла в п’ятницю?

— Привіт, Артеме. Вибач, не мала коли пояснювати. Давай поки що не спілкуватимемося. Так буде краще, — вона старанно намагалася відвести очі.

— На твою думку, зараз ти пояснила краще? — почав дратуватися я.

— Артем, будь ласка, забудьмо про той похід в кафе і все.

— Це через твого Кирила? — на пряму спитав я.

— Він — не мій, — Іра раптово підняла голову і нарешті подивилася мені у вічі. — Кирило небезпечна людина. Я просто зрозуміла це занадто пізно. Якби він нас побачив разом…

— Мені байдуже на нього, — різко відповів я. — Якщо ви не пара, то нехай куре. До речі, може голос трохи змужніє, — говорив я достатньо голосно і половина аудиторії з цікавістю витріщалася на нас. — Я чекатиму тебе біля головного входу після пар. Ти не з’їла своє улюблене морозиво.

Іра нічого не відповіла, але я був упевнений, що вона прийде.