Глава 1

Я не міг відвести від неї очей. Мене ніби затягувало у трясовину забороненого колись почуття. Попри обіцянку, яку сам собі дав після одного жахливого випадку. Та цього разу я підсвідомо переконував внутрішній голос, що все під контролем. Жодних дурниць. Я може й не красень, але, як і всі, маю право на щастя. Сидів і мов зачарований розглядав однокурсницю, яка сиділа попереду. Яка ж вона гарна. Шкода, що не з нашої групи. Добре хоч живемо на одному поверсі в гуртожитку.

Раптом щось гостро вжалило між ребрами. Я раптово сіпнувся і штовхнув зошити. Один з них ковзнув по столу й впав прямісінько під ноги Ірі. Я повернувся до заднього ряду і розлючено прошипів:

— Хто це зробив?

— А ти на Ірку не дивись, як маніяк, — тихо прошепотів один з одногрупників, не приділяючи уваги моєму войовничому вигляду. — Увесь потік вже над тобою сміється.

— То не їх справа! — відрізав я. — Я тобі цією ручкою в око ткну, якщо ще хоч раз так зробиш.

Я складав розкидані речі і зосередити погляд на них. В цю мить Іра поклала на стіл зошит, який потрапив до неї. Ми зустрілися поглядами, і я відчув як тілом прокотила гаряча хвиля. Я не приховано милувався її рисами. Іра виглядала немов з картинки: каштанові локони, блискучі бурштинові очі — наче сам Леонардо намалював її, а потім Господь вдихнув у картину життя. Вона хитро примружилася, прикусила нижню губу і відсмикнула руку із зошитом. Глянула на обкладинку і прочитала вголос:

— Артем Беринг, — і замість зошита простягла долоню, — Ірина Зоринська, приємно познайомитись.

Вона весело розсміялася, і я миттєво відчув, що дороги назад немає, й насправді нічого не контролюю. Пожежа в середині розгорялася, а я замість води намагався гасити її олією.

— Не з того починаєте, молодь, — звернувся до нас викладач. — Вийдіть у коридор. Не заважайте тим, хто прийшов до інституту за знаннями. Своїм красномовством матимете нагоду похизуватися на іспиті. 

Суворий професор дивився так, що було зрозуміло: він не жартує і справді чекає, поки ми вийдемо. Я скривився імітуючи сум і, ледь стримуючи радість, пішов за Ірою до дверей. Мені здавалося, доля давала шанс — і я вхопився за нього, як знесилений альпініст за кисневу маску. Ще рік тому я навіть думки не міг допустити, що колись дозволю комусь зворухнути бодай якісь почуття. Я себе не впізнавав, але й не хотів пручатися раптовій слабкості.

— Іро, почекай. Ти зараз в гуртожиток?

Вона зупинилася і повільно повернулась до мене. Брови намагалися зобразити здивування, але очі говорили: “А що трапилося?”

— У тебе є якась цікавіша пропозиція? — її тон був трохи іронічним, але я відчував, що не байдужий Ірі.

— З пропозицією, мабуть, зачекаю. А от до кафе запрошую, — спробував я жартом хоч якось врівноважити ситуацію.

— Тільки не в наше, а в те, що в парку через дорогу, — відповіла Іра, подивившись на небо, ніби перебираючи в пам’яті важливі справи.

— Часто там буваєш? — запитав я, коли ми виходили з підземного переходу, навпроти кафе.

— Обожнюю фісташкове морозиво, — промуркотіла Іра замість відповіді. — Не змерз? — вона окинула мене поглядом з легкою посмішкою. 

Я зрозумів, що натяк стосувався моєї кофти. На вулиці було на диво тепло і майже всі ходили в одязі з коротким рукавом. На їхньому фоні я виглядав дійсно дивно.

— Розігріваюся! — вирішив віджартуватися, я. Не вистачало ще перше побачення зіпсувати подробицями мого колишнього життя.

На підході до кафе Іра несподівано взяла мене під руку. Я розправив плечі, відчинив двері й жестом запросив її всередину. Зал був невеликий, поділений на сонячну зону біля входу з дерев’яними столами і затемнену ближче до барної стійки. Іра, не питаючи, обрала вільний столик в темній зоні і почала впевнено гортати меню.

— Ти, крім морозива, щось хочеш? — запитав я. Сів навпроти, тому мав змогу дивитися не зводячи очей, поки вона не розсміялася.

— Надумав мене загіпнозувати?

— Просто чекаю на відповідь, — знизав я плечима.

Щось було не так; відчув це ще дорогою. Все йшло занадто легко. Я ж звик, що все дістається з боєм або й через бійку.

— Готові зробити замовлення? — мої роздуми перервала офіціантка приблизно нашого віку. — О, Ірка! Кирило, привіт! — вона весело повернулася до мене, й миттєво знітилася. — Вибачте, — сказала вона і хутко витягла блокнот, аби прийняти в нас замовлення.

Як тільки вона пішла, я відразу перейшов до розпитів.

— Кирило, це твій хлопець?

— Колишній, — тихо відповіла Іра.

— А чому розійшлися? Давно?

— Не хочу про це говорити. Розкажи краще, звідки ти приїхав? — змінила вона не зручну для неї тему, на болючу для мене.

— Нізвідки. Я місцевий.

— Як тобі тоді місце в гуртожитку дали? Я чула, що лише іногородніх селять.

— Не тільки, — відповів я і не втримавшись відвів погляд.

Ситуацію майже врятувала офіціантка, яка принесла морозиво й два капучино. Я підніс чашку до носа й вдихнув ванільний аромат. Зняв хмаринку пінки й повільно поклав до рота приємні теплі бульбашки. Заплющив очі від задоволення і уявив поцілунок Іри. Такий же легкий та невагомий. Я усвідомлював, що треба було діяти поки на горизонті не з’явився ще один Кирило або Семен чи Микола.

Я рішуче відкрив очі і планував закинути вудочку з влучної фрази чи питання, але затнувся не вимовивши ані звуку. Іри не було. Не було і її речей. Морозиво стояло недоторкане.