РОЗДІЛ 5

Вийти з цього величезного будинку було нескладно, навіть незважаючи на безліч заплутаних коридорів. Все ж таки Аня завжди славилася своєю хорошою пам'яттю і уважністю, вона без проблем запам’ятала напрямок, яким її перед цим провела Афіна. 

Вже надворі дівчина вдихнула повітря на повні груди, як же тут вільно дихалося. Вона була впевнена, що у неї є трохи часу до початку зборів, тому гріх було втратити шанс уважно роздивитися все навкруги і насолодитися краєвидами Піднебесного міста. 

Надворі вечоріло. Сонце якраз заховалося за хмарами, даючи змогу уважно роздивитися химерне місцеве небо. Це ж треба рожево-фіолетові хмаринки, ще й так низько. Аня підняла руку і стала навшпиньки, здавалося так вона зможе дістати до дивних небес, але її спроби виявилися марними. Як би там не було, хмари пропливали набагато вище. Дівчина крадькома озирнулася навкруги, вона боялася, що хтось помітив таку її дурість, але поруч не було і живої душі. Це ж треба таке вигадати, торкнутися рою неба. Хоч ніхто її і не побачив, але вона все одно збентежено почервоніла. 

Аня хотіла було вже піти, але помітила на горизонті дещо досить дивне, те що привернуло її увагу сильніше чудернацького неба. Вдалині виднівся справжнісінький край землі. Скільки б дівчина себе не запевняла, що то якийсь обман зору, чи галюцинація, але її все одно тягнуло саме туди. Її допитлива натура просто не могла пройти повз такого географічного феномену. Аня рішуче направилася до того, що здавалось їй краєм землі.

Чим ближче вона підходила, тим більше переконувалась у свої правоті. Ніякий це не обман зору, а справжнісінький край землі. Аня зупинилась за пару кроків від обриву. Від побаченого перехопило подих. Земля закінчувалась різко, а далі тільки безкінечні хмари. Здавалось, місто просто лежить на величезній купі світло-рожевої вати. Так дивно було спостерігати як хмаринки повільно пропливають не тільки над головою, а і під ногами. Вона зловила себе на думці, що в неї розвивається якийсь небесний фетиш, не може так сильно зачаровувати і манити небо, навіть якщо воно оточує тебе з трьох сторін і має незвичний колір. 

Вона стояла на самому краю землі, ще один крок і гарантований політ у безодню. Якби не очікування якогось казкового і неймовірного повороту долі, якби не підпал Юрія Анатолійовича, поява Афіни і знайомство з Адамом, Аня б зробила той останній крок. Надто сильно вона втомилася за останні декілька років. Зараз вона розуміла це як ніколи. Занадто сильний тягар дівчина звалила на свої плечі. Потрібно було думати в першу чергу про себе, а не поспішати виконувати чужу роботу аби тільки ніхто погано не подумав про їхній колектив. Не варто було жаліти Дениса, так сильно перейматися його проблемами, адже він взагалі не цікавився її негараздами. Все це перетворило її особисте життя на жалюгідне існування, де кожен новий день приносив тільки ще більше зневіри в собі і розчарування. 

Аня поринула з головою в роздуми про минуле і майбутнє. Відсторонилася від усього навколишнього світу. Тому для неї стало несподіванкою, що хтось з силою потягнув її від краю землі подалі. 

- Ти що тут робиш? - почула вона суворий чоловічий голос. 

- Просто дивилася… - дівчина перебувала в шоковому стані, вона так злякалася, що навіть забула як дихати. 

- Тобі жити набридло? - він виглядав розлюченим. 

- Та я ж просто дивилася, що тут такого? - на місце шоку прийшов гнів, що цей блондинистий ідіот собі дозволяє, можна бути і більш ввічливим. 

- Не вистачало мені ще діставати тебе з хмарної безодні.

- Та Господи! Я ж не стрибала, просто цікаво було подивитися, - обуренню Ані не було меж, вона не розуміла навіщо розігрувати тут трагедію. - А якщо тут не можна ходити, то треба якісь попереджувальні знаки ставити, я звідки маю це знати? 

- Земляни… які ж ви… - він не зміг висловити свою думку, чи то через те, що не сформулював її до кінця, чи просто вона була занадто нецензурною. - Ти зараз маєш бути в іншому місці. А не стовбичити на краю. 

- Та іду, я іду на ті збори, можна було і по-людські сказати, - пробубоніла собі під ніс дівчина і пішла. 

Вона ще раз оглянулася на того хама і ледь втрималася щоб не показати йому некультурний жест за участі середнього пальця. Люди вони і в магічному місті люди. Ніякої  поваги до оточуючих. Можна ж було нормально, спокійно пояснити все, а не смикати її за руку і кричати. Та й не зробила ж вона нічого поганого. 

Дорогу до місця проведення зборів вона знайшла швидко. Як Адам і говорив це була найвища будівля в цьому районі. Восьмиповерховий будинок більше нагадував башту з величезними вікнами, адже мав округлу форму. Вхід прикрашали височенні колони і статуї якихось міфічних істот. Білокам’яні стіни аж до третього поверху обплітав плющ, чим ще більше підкреслював схожість будівлі з баштою. Здавалось от-от  з вікна вигляне Рапунцель і викине свою чарівну косу. 

Аня помітила як повз неї швидко пройшло декілька людей, один з них сказав іншим, що вони вже запізнюються, збори скоро почнуться. Тому вона також поспішила всередину. Біля входу вона помітила вивіску, на якій значилось, що це Храм Науки. Важкі дерев’яні двері зі скрипом відчинились, пропускаючи її всередину. В просторому круглому холі зібралось чимало людей, на перший погляд щонайменше декілька сотень осіб. Всі розбились на невеликі групки, учасники яких неначе були давно знайомі між собою. Аня йшла через натовп, не знаючи де їй краще стати. Вона почала відчувати себе трохи ніяково і самотньо.