РОЗДІЛ 2

Мелодія будильника здавалася карою небесною, безсонна ніч повна потрясінь дала про себе взнаки. Аня відчувала себе неймовірно втомленою. Очі майже не відкривалися, хотілось як всім відомий Вій кричати: «підніміть мені повіки», проте навряд це допомогло б. Вона рухалася по квартирі як сонна муха, тому зовсім не дивно, що вийшла з дому набагато пізніше ніж завжди. Транспорт в такий час був не просто переповнений, а вщент забитий людьми. Тому страждання Анни продовжилися і по дорозі на роботу. 

З усіх сторін тхнуло різними «ароматами», то перегар, то одвічна немитість, то вражаючий аромат чебурека, який з апетитом поїдав хлопчина років дев’яти. Зазвичай добра і терпелива Аня, хотіла заштовхати йому того чебурека ціляком в горлянку, але до останнього стримувала себе. Потрібно сказати, що злість на пасажирів навколо мала і позитивні моменти, через неї дівчина таки прокинулась. 

Потрапити в затор в час пік зовсім не дивно, Аня знала про це, тож зазвичай виїжджала на роботу набагато раніше, вона їхала в напівпустому тролейбусі і милувалася ранковими пейзажами міста. Але сьогодні все з самого початку пішло не так. Запізнюватися на роботу їй категорично заборонено, але тролейбусу на це все одно. Вони так повільно рухалися, що хлопчина не тільки встиг доїсти свого чебурека, його ще й знудило. Аня відразу спробувала відійти подалі від місця «аварії», щоб не дай Боже не скласти хлопцю компанію. 

На роботу вона звісно ж запізнилася. Більше того, приїхала не в найкращому вигляді Колготки в двох місцях порвані, Аня так і  знала, що та бабка своєю парасолькою наробить їй «стрілок», сорочка і спідниця пом’яті, на голові бозна-що, а обличчя… воно просто не виспалось, давно не виспалось, навіть дуже давно. 

Її запізнення бодай на хвилину завжди помічали, хоча всім іншим колегам дозволялося прийти і на годину пізніше. А сьогодні Аня запізнилася на цілих п’ятнадцять хвилин, вже в коридорі вона зустрілася з тим, кого зараз точно бачити не хотіла. Юрій Анатолійович - молодший спеціаліст її відділу.

Боялась Аня не керівника, по перше, її директорка цього тижня була у відпустці, а по друге, сама Аня була старшим менеджером, по суті заступником директора, тому керувала фірмою зараз саме вона. Проблема була в тому, що з колегами у неї відносини не склалися, рівно з того моменту, коли її, наймолодшу, призначили на посаду. Більше всіх її ненавидів саме Юрій Анатолійович, підстаркуватий, самозакоханий до нестями козел з неймовірними амбіціями і жалюгідними здібностями. Незважаючи на всі його недоліки, колеги все одно стали на його бік, і долучилися до булінгу Ані. Тепер кожна її найдрібніша помилка перетворювалась в зброю для її ворогів. 

Доходило навіть до повного абсурду, на неї почали писати  скарги вищому керівництву, звинувачуючи у всіх можливих і неможливих гріхах. Дякувати богу, всі перевірки, які відбувались останнім часом занадто часто саме через ці скарги, не підтвердили факти корупції, незаконного привласнення коштів фірми і більше того зарекомендували її як кваліфікованого і здібного працівника. Але чим більше її хвалили керівники, чим краще вона долала всі перешкоди, тим сильніше її ненавиділи. І добре б якби за всю цю роботу хоч нормально платили, але ні, її заробітної плати вистачало щоб вижити, не більше. 

Будь яка нормальна людина вже давно б змінила роботу, але не Аня. Вона самовіддано терпіла все і продовжувала працювати за копійки. Занадто сильним був страх до змін, а от відсутність віри в себе навпаки ставала все меншою. Аня ходила на декілька співбесід, але без зв’язків у неї нічого не вийшло, хоча потенційні роботодавці були на перший погляд зацікавлені в подальшій співпраці. 

Вона ніколи не почувалася комфортно, їй здавалось, що їй тут не місце, що живе не своїм життям, її призначення в чомусь іншому, а от в чому саме, Аня не знала. 

- Кравчук, з яких це пір ти у нас настільки привілейована особа, що можеш запізнюватися, - почула вона в себе за спиною.

Ну звісно, як же Юрій Анатолійович міг пропустити такий «косяк». Аня зробила глибокий вдих і пішла в свій кабінет, повністю ігноруючи цього старого бовдура. Але його такий варіант не влаштовував. Цей придурок просто мріяв довести її, щоб потім знову написати якусь скаргу. Більше того, позаду нього стояла секретарка Світланка, яка певно знімала на телефон все, що відбувалось. Юрій Анатолійович не отримав відповіді, що ще більше його розізлило, він пішов слідом за Анею і увірвався в її кабінет. 

Двері голосно хряпнули об стіну. Дівчина подумала, що знімати на камеру потрібно саме цього нарциса пенсійного віку, такої можливості у неї зараз не було, а от диктофон, який нещодавно купила, непомітно увімкнула. Так у неї буде доказ того, хто саме почав сварку. 

- Ти що собі дозволяєш? Думаєш, якщо спиш з керівництвом, то тобі все можна? - він аж слиною бризкав у всі сторони від люті. 

- Кожен судить по собі, якщо ви спите з керівництвом, то це виключно ваша проблема, - намагаючись зберігати спокій, відповіла Аня. - А тепер вийдіть з кабінету і краще займіться своїми справами.

 Так легко позбутися Юрія Анатолійовича не вийшло б, якби не телефонний дзвінок. Аню терміново викликали в головний офіс на нараду, що неймовірно її порадувало. Під крики старого ідіота вона покинула приміщення. 

Центральний офіс знаходився в протилежній частині міста, а це означало, що до кінця дня вона вже на роботу не повернеться. Всю дорогу Аня вивчала звіт роботи за останні півроку. Вона і так його знала на пам’ять, адже сама й робила, але це допомагало відволіктися від нічних подій. Не хотілося думати зараз про Дениса і його поведінку, про власну реакцію і, головне, як бути далі. Про це вона подумає пізніше, коли повернеться додому. Тоді можна буде написати Кейт і вилити їй душу, як то кажуть одна голова добре, а дві краще. З подругою вони зможуть обговорити ситуацію з усіх боків і щось придумають.