Епілог

ОЛЯ

ТРИ РОКИ ПОТОМУ

Теплі золотаві промені осіннього сонця м’яко ковзають по дерев’яному столу, на якому лежить свіжий, щойно із друкарні випуск журналу *Forbes*. Із глянцевої обкладинки на мене дивиться впевнена, усміхнена жінка у вишуканому костюмі. Моє власне обличчя. Вихід на міжнародний ринок, визнання, масштабні проєкти та інтерв’ю про жіночий успіх — усе це стало моєю реальністю. Але найцінніше чекає мене не на сторінках видань, а тут, у цьому просторому, наповненому ароматом сухої глини та кави приміщенні.

Я роблю ковток ароматної кави й заворожено спостерігаю за Андрієм.

Його руки, вимазані м’якою глиною, упевнено й ніжно формують майбутній глечик на гончарному крузі. Рік тому чоловік остаточно покинув офісні перегони, ризикнув і відкрив власну справу, а вірніше майстерню — гончарний цех, про який мріяв ще з юності. Його очі зараз сяють тим особливим, тихим щастям реалізованого чоловіка, якого я не бачила в ньому дуже давно.

— Знову роздивляєшся свою обкладинку, моя бізнес-леді? — з доброю, трохи лукавою посмішкою запитує Андрій, не відриваючись від круга.

— Ні, коханий, я роздивляюся свого майстра, — усміхаюся у відповідь, підходячи ближче й спираючись об край столу. — Тобі дуже личить ця справа. Ти в мене у такому вигляді мега спокусник.

І зараз я сказала щиру правду. Я до божевілля кохаю свого чоловіка. Він для мене мій ідол, мій ідеал, і байдуже, що борода вже майже сива, що сивина у волоссі. Я люблю в ньому все. Навіть його залисини. Бо він тільки мій.

Андрій зупиняє верстат, витирає руки рушником і підходить до мене. Він знімає окуляри і надто пильно дивиться на мене. У його погляді — стільки невиправного захоплення, що в мене досі, як і майже тридцять років тому, солодко стискається серце.

— Знаєш, Олю, — він обережно торкається моєї щоки чистою тильною стороною долоні, щоб не замастити глиною, — я дуже щасливий, але ще й досі іноді прокидаюся вночі й згадую той офіс, ту безкінечну гонитву та зверхнє божевілля як якийсь моторошний, жахливий сон. Якби не ти, якби не твоя мудрість тоді... Я б не прозрів. Я не розумів... Я навіть допустити не міг, якими неадекватними можуть бути люди. Вони готові піти на все заради своїх химерних мрій та фантазій. І це лякає. — Він тулиться до мене чолом. — Можу тільки уявити, скільки через таких неадекватних у світі розвалених сімей. Але ж потім страждають усі. І те чудо, яке розвалило сім’ю, воно ж ще потім скаже, що всі чоловіки нелюди. Але забувають про те, що за все в житті потрібно платити.

Нервово ковтнувши, дивлюся на свого чоловіка. Мені неприємно згадувати ті часи. Тоді вже було повірила, що ми розійдемося. Бо продовжувати терпіти це все я справді більше не могла. Але я шалено щаслива, що все склалося саме так.

— Ми пройшли це разом, Андрію, — притуляюся щокою до нього. — І дивися, де ми зараз. Дав нам Бог мудрості, — хмикаю і додаю: — Мені дав відчути все та закотити істерику, тобі дав почути мене та піти.

Андрій хмикає і ніжно цілує мене у щоку.

— Це все тому, моя рідна, що ти обрала себе. А я обрав тебе, бо мені більше ніхто не треба. — І де ми зараз, сонечко?! — чи то питає, чи уточнює Андрій і одразу ж додає: — Ми в центрі нашого власного щастя. — Він тихо сміється й заглядає мені просто в очі. — До речі, телефонувала Діана. Запитувала, чи зможемо ми на вихідних поїхати вибирати дитячу колиску. З її кругленьким животиком їй уже важко ходити по магазинах. Уяви тільки, Олю... — В його очах гуляє неприховане щастя. — Ми скоро станемо дідусем і бабусею!

Мій коханий бере мою каву і робить ковток. А я не можу відірвати очей від нього. Мене переповнює тиха радість.

— Я досі не можу в це повірити, — розчулено видихаю, відчуваючи, як до очей підступають теплі сльози радості. — Наша старша дівчинка чекає малюка... A Софія із Денисом уже щовечора сперечаються про колір арки на їхнє майбутнє весілля. Життя біжить так швидко.

— Нехай біжить, — Андрій легким рухом обхоплює мене за талію й притягує до себе, абсолютно не зважаючи на те, що його робочий фартух може заплямити мій світлий одяг. — Головне, що воно біжить у правильному напрямку. Діти виросли, будують свої сім’ї, а ми з тобою... Ми з тобою нарешті живемо для себе. І може це дивно, але зараз, як на початку наших стосунків, знову самі, удвох.

Притуляюся до чоловіка. Тепер я спокійна, щаслива, кохана, бажана, потрібна, реалізована та впевнена у завтрашньому дні. Бо поруч той, хто обрав мене. І той, за ким я реально готова йти у вогонь та у воду.

— І я кохаю тебе, Андрію, — відповідаю я за мить до того, як його теплі, ніжні губи накривають мої.

Андрій обриває на мить поцілунок і зірвано шепоче:

— Олю... Я кохаю тебе значно більше. Бо це не тільки слова, це розуміння того, що я справді кожного дня обираю тільки тебе. Бо без тебе все інше не має ніякого значення.

Він знову ніжно цілує мене, а я тону у своєму тихому щасті і дякую Богу за все, що маю. За здорових, успішних дітей, за коханого чоловіка, бо всі матеріальні досягнення — це добре, але вони нічого не варті, коли особистого життя немає.