27. Немає слів

АНДРІЙ

Я таки натискаю зелену кнопочку та приймаю виклик й одразу ж, не вагаючись ні секунди, вмикаю гучномовець, тримаючи гаджет просто між нами.

— Алло, Андрію Сергійовичу? Доброго дня! — з динаміка лунає приємний, солідний, впевнений чоловічий голос. Жодного жіночого вереску чи флірту. Голос дорослого, ділового чоловіка.

Я нервово ковтаю, відчуваючи, як пульс стукає в скронях, і міцніше стискаю талію Олі.

— Так, доброго дня. Я слухаю вас, — відповідаю я, намагаючись надати своєму голосу твердості.

— Мене звати Валерій Вікторович, я менеджер з персоналу компанії «Гранд-Технолоджі», — продовжує чоловік у слухавці, і кожне його слово виразно й чітко розлітається над тихим ставком. — Перепрошую, що турбую у вечірній час. Ви подавали заявку на вакансію керівника відділу місяць тому...

У мене всередині все завмирає. «Гранд-Технолоджі»! Це ж та сама велика міжнародна холдингова компанія, куди я так мріяв потрапити, але від якої вже й не чекав відповіді! Я зиркаю на Олю — вона теж дивиться на телефон великими очима від несподіванки й затамувавши подих.

— Так, я пам’ятаю... — видушую із себе, відчуваючи, як хвиля дикої надії підступає до горла.

— Андрію Сергійовичу, ми уважно вивчили ваші кейси, ваші рекомендації та результати попередніх співбесід, — продовжує співрозмовник діловим тоном. — І керівництво нашої компанії прийняло рішення. Позиція керівника відділу, на жаль, уже закрита внутрішнім кандидатом...

Моє серце від такої звістки на секунду падає донизу, але чоловік одразу ж продовжує:

— ...Проте, вивчивши ваш масштабний досвід та відгуки про вашу роботу, наш генеральний директор особисто висловив бажання запропонувати вам іншу, значно кращу вакансію. Ми хочемо запропонувати вам посаду помічника генерального директора з операційної діяльності. Оклад удвічі вищий за той, що вказувався на керівника відділу. Нам потрібна ваша професійність та досвід.

У мене в роті пересихає. Удвічі вищий?! Помічник генерального директора?! Без посередників, без малечі керівників, без самодурства та примх розбещених дівчат! Це не просто крок уперед — це колосальний, неймовірний стрибок у моїй кар’єрі!

— Андрію Сергійовичу, то що, ви з нами? — усміхається в слухавку Валерій Вікторович. — Якщо ви згодні, ми чекаємо на вас завтра о дев’ятій ранку в нашому головному офісі для підписання контракту та виходу на роботу.

Я дивлюся на Олю. На її обличчі спалахує таке дивовижне, чисто-світле задоволення, що в мене мимовільно підступають сльози до очей. Вона закриває рот долонею, не вірячи власним вухам.

Емоції переповнюють мене так, що я ледь стримую вибух чистої радості. Я хочу погодитися прямо зараз, але згадую про старий офіс, про Настю, про Богдана Степановича і про те, що я мушу поставити там крапку чесно й без жодних хвостів у своїй компанії, в якій працював роками.

— Валерію Вікторовичу... — спантеличено звертаюся до співрозмовника, і голос мій тремтить від радості та рішучості. — Дякую вам за довіру! Це неймовірна пропозиція, і я з радістю її приймаю! Але... Чи можу я попросити вийти не завтра, а післязавтра? Завтра я мушу закрити всі справи на теперішньому місці роботи, передати документи й остаточно владнати всі деталі звільнення. Я хочу зайти до вас із чистою совістю й закритим попереднім договором.

У слухавці лунає коротка пауза, а потім — схвальний, поважний сміх менеджера з персоналу:

— Чудово, Андрію Сергійовичу! Повага до попереднього роботодавця — це якість справжнього професіонала. Добре, домовилися! Чекаємо на вас післязавтра о дев’ятій ранку з паспортом, трудовою книжкою та всіма необхідними документами. Гарного вам вечора!

— Дякую! Навзаєм! До зустрічі! — випалюю я й кладу слухавку.

Опускаю телефон у кишеню. А серце продовжує калатати в грудях у навіженому ритмі.

У парку повисає мертва тиша. Ми стоїмо удвох на містку, дивимося одне на одного, і протягом кількох секунд жоден із нас не може вимовити й слова. Напруга, яка катувала нас останні тижні, розлітається на друзки. Доля щойно подарувала нам не просто вихід — вона подарувала нам повну, абсолютну перемогу над ситуацією!

— Андрію... — тихо та зірвано видихає моя дружина.

— Олю! — зірвано на емоціях шепочу їй на вушко.

Миттю підхоплюю її на руки просто тут, на містку, і кружляю її в повітрі! Вона тихо, щасливо скрикує, її руки міцно обхоплюють мою шию, а з очей знову бризкають сльози — але цього разу це сльози чистого, непідробного, безмежного щастя!

Я опускаю її на ноги, але не випускаю з обіймів. Притискаю до себе так, ніби хочу розчинити в собі. Беру красиве обличчя у свої долоні й цілую свою кохану крихітку. Це не просто цілунок — це цілий океан пристрасті, вдячності, вірності та кохання. Цілую соковиті, тремтячі губи, вдихаю її рідний запах і відчуваю, як вона відповідає мені — відкрито, спрагло, даруючи все своє тепло та ніжність, за якими я так сумував.

— Я кохаю тебе, Олю! — шепочу я їй прямо в губи між вимогливими, гарячими цілунками. — Кохаю більше за життя! Чуєш мене?! Ти мій ангел, моя муза, моє єдине щастя! Пробач мені за все... Будь ласка! І дякую, що ти в мене є!

Оля зі сльозами на очах дивиться на мене.

— І я тебе кохаю, Андрію... — хрипко, крізь щасливі сльози відповідає вона, тулячись щокою до моїх грудей і міцно стискаючи пальцями мою куртку. — Боже, як же я тебе кохаю... Навіть не віриться, що цей жах нарешті закінчиться.

Міцніше пригортаю своє кохане, емоційне щастя до себе. Можливо, вона десь не права, можливо, неідеальна. Але я кохаю її саме такою, й іншої мені не треба. Кохаю її до божевілля з усіма її чеснотами, примхами та вадами. Бо все в ній до безтями подобається мені.

— Тепер усе буде добре, сонечко, — я знову цілую її у скроню, обіймаючи так міцно, ніби ніякі життєві шторми більше не здатні зруйнувати нас. — Завтра я закриваю всі питання в цьому бісовому офісі. Заберу трудову й назавжди переверну цю сторінку хаосу в нашому житті. А післязавтра у нас починається зовсім нове, чисте й щасливе життя. Тільки ти і я, моя кохана...