26. Чергова напруга

АНДРІЙ

Я тримаю її у своїх обіймах так міцно, що серце у грудях тремтить. Я справді до божевілля кохаю її. Оля спочатку завмирає від несподіванки, її тіло напружується, як струна, від моїх обіймів. Але я не послаблюю хватки. Навпаки, вдихаю аромат її м’якого, шовковистого волосся і насолоджуюся, бо це мій рідний запах. Відчуваю, як поруч з Олею всередині мене повільно вщухає божевільна паніка, яка не давала нормально дихати останні пів години.

— Олю... Рідне моє сонечко, — шепочу я хрипко, з неприхованим болем, гаряче цілуючи її у скроню, у щоку, у край акуратного вушка з довгою сережкою. — Не смій більше так тікати... Благаю тебе, не смій більше вимикати телефон. Я ж ледь з глузду не з’їхав, поки шукав тебе. У мене серце зупинилося, коли я побачив порожній будинок...

Вона повільно повертає голову, але очей не піднімає, залишаючись у чорних окулярах. По її щоці з-під темного скла повільно котиться прозора сльоза, лишаючи вологий слід на ніжній шкірі. Ця сльоза змушує серце стиснутися. Уявляю, як їй болить, і це пригнічує мене більше, ніж її крик чи докір.

— Оленько, сонечко моє, вислухай мене, — я обережно торкаюся її підборіддя, змушуючи трохи підвести обличчя, хоч вона й ховає погляд за окулярами. — Не думай про ті дурниці. Благаю тебе, не бери до голови верещання цієї божевільної! Настя для мене — порожнє місце. Повний нуль. Дівчисько, яке остаточно попутало береги від власної розбещеності та незадоволеного самолюбства. Мене від неї нудить, Олю! Мені потрібна лише ти одна. Тільки ти. Ти моє життя, моя єдина кохана жінка, мій дім і мій єдиний сенс у житті. І мені, окрім тебе, ніхто не потрібен.

Цілую її у кінчик носика.

— Андрію... Але вона каже такі речі... Невже вона впевнена, що має на це право?.. — її голос лунає зламано, хрипко. Він просякнутий невиплаканим болем, від якого мені хочеться рознести весь мій офіс до останньої цеглини.

Обіймаю дружину міцніше, бо знаю, як їй болить.

— Вона може казати що завгодно, бо її самолюбство розчавлене! — на емоціях заперечую я, притискаючи кохану дружину до своїх грудей ще сильніше. Так, щоб вона відчувала, як шалено й віддано б’ється моє серце поруч із нею. — Ця мала звикла, що перед нею повзають усі чоловіки, а я її відкинув. Вона просто сказилася від безсилля! — видихаю і вирішую сказати правду. — І взагалі... Я сказав усе шефу. Сьогодні, ще до цього її вибуху, я пішов до Богдана Степановича. Бо більше це терпіти не збираюся.

Оля мимовільно здригається й трохи відстороняється, намагаючись роздивитися моє обличчя.

— І що ти йому сказав?

— Усе, як є, — я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як з душі остаточно спадає тягар. — Я видав йому кожну деталь. Розповів про її вечірні дзвінки, про відвертий флірт, про її примхи, про те, як вона вривається в моє особисте життя й руйнує моє сімейне щастя. Я сказав шефу все відверто, без прикрас. Сказав, що мені дорожча моя сім’я та спокій моєї дружини, ніж усі їхні посади, премії та оклади, разом узяті. Я сказав, що більше не залишуся в цьому тераріумі ні на день, бо ти для мене — найдорожча. І хай вони роблять що хочуть!

Я бачу, як за темним склом окулярів миготить здивування. Дихання Олі трохи вирівнюється. Напруга в плечах починає повільно танути, поступаючись місцем легкій недовірі та здивуванню.

— Ти... Ти справді це сказав шефу? — тихо запитує вона, і в її голосі вперше за день з’являється надія.

— Справді, кохана. Бо я без тебе жити не можу. І мені ніяка робота у світі не потрібна, якщо через неї плачуть твої очі, — я нахиляюся, знімаю з її обличчя окуляри й ніжними, тремтячими подушечками пальців обережно витираю гарячі сльози з її щік. Дивлюся в її рідні, червоні від плачу очі й бачу, як у них повільно повертається життя. — Я написав заяву на звільнення, Олю. Я так більше не можу.

Ми стоїмо на цьому маленькому дерев’яному містку посеред осіннього парку. Навколо тихо шелестить пожовкле листя, осінній вітер лоскоче щоки, але між нами більше немає тієї крижаної прірви. Тільки тепло, тільки моє невтомне, відчайдушне бажання захистити кохану жінку від усього бруду на світі.

І саме в цю мить, коли я вже готуюся знову накрити її вуста палким цілунком, у моїй кишені різко розтинає тишу парку телефонний дзвінок.

Я буквально завмираю від несподіванки. Серце починає гамселити у грудях. У роті знову стає сухо й гірко. Боже, тільки не це! Панічний страх огортає мозок: а що, якщо це знову Настя?! Що, якщо ця божевільна вирішила дощенту зруйнувати все, що я будував роками?

Оля теж завмирає. Я відчуваю, як під моїми долонями знову напружується її тіло. В її очах спалахує миттєвий страх.

Дістаю телефон із кишені тремтячою рукою. Дивлюся на екран. На дисплеї світиться невідомий міський номер. Жодного імені. Просто набір цифр.

Усередині все стискається від невизначеності. Якщо я зараз скину — Оля подумає, що я знову злякався, що це якась чергова таємниця. Якщо відповім сам біля вуха — вона не почує й знову картатиме себе сумнівами. Жодних вагань не маю, бо знаю: я мушу бути прозорим перед коханою жінкою до кінця. Бо я сам цього хочу.