22. Уже не страшно

АНДРІЙ

Я весь напружуюся в кріслі, трохи подаюся вперед і дивлюся шефу просто в очі. Мій голос лунає несподівано впевнено та на емоціях, з такою нечуваною зухвалістю, що Богдан Степанович від несподіванки аж замовкає на пів слові.

— Якщо ви зібралися когось звільняти за порушення робочої етики, Богдане Степановичу, — акцентую увагу на кожному слові, — то почніть з Анастасії Андріївни! Бо саме вона розвалила роботу відділу й перетворила офіс на свій особистий підрозділ! І робить що хоче. Має улюбленців, заляканих підлеглих, а ще є ті, яких не вдалося зламати і які не піддалися під вплив її чар...

Шеф широко розплющує очі, явно не очікуючи від мене такої відсічі.

— Що ти собі дозволяєш, Андрію?! — гримає він. — І це ти про, що взагалі?!

Мені вже якось байдуже, я готовий піти з цієї компанії просто зараз. Я більше мовчати не хочу та не буду. Краще двірником піду працювати, ніж у цьому тераріумі залишатися.

— Я дозволяю собі казати правду! — жорстко заявляю йому, вказуючи пальцем на папку документів. — Ви вислухали сльози бідної Насті, а тепер вислухайте мене! Я працюю в цій компанії роками, тягну найважчі проєкти й ніколи не давав приводу сумніватися в моїй професійності! Але ваша Анастасія Андріївна перейшла всі межі людяності і плювати хотіла на робочу етику!

Я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як з душі виривається все, що наболіло й катувало мене останні місяці.

— Настя дозволяє собі відвертий, неприхований флірт щодо мене! Робить двозначні натяки прямо при підлеглих, вимагає залишатися після роботи без жодних на те причин. А коли я її вперто динамлю й вимагаю дотримуватися дистанції — влаштовує істерики! Вона телефонує мені додому по декілька разів на день! У неробочий час, о дев’ятій-десятій годині вечора, говорить зі мною грайливим тоном і вимагає уваги! Несе нісенітниці та вдає, ніби це стосується роботи...

Богдан Степанович мимовільно здригається. Його обличчя починає витягуватися, а брови повзуть угору. Схоже, він здивований почутим, отже, Настя вдавала святу невинність при ньому. Вона це вміє. Але доки шеф мовчить, я продовжую.

— Настя нахабно вривається в моє особисте життя! Через її вечірні дзвінки та вибрики в моїй сім’ї почалися важкі скандали! Моя дружина через її нахабство переживає справжнє пекло, плаче годинами. Вона реально страждає, бо Настя нахабно робить усе, аби зруйнувати мої сімейні стосунки. — Переводжу подих і вже не можу стриматися, бо накипіло через край. — Моя дружина ледь не пішла від мене, думаючи, що між мною та Настею справді щось є! Я хочу зберегти та врятувати свій шлюб, але не впевнений, що моєї Олі вистачить надовго. Адже якесь розбещене дівчисько вирішило, що їй дозволено крутити чоловіками, як їй заманеться! Днями Настя знову дзвонила мені додому, і слухавку взяла моя дружина! Настя відверто хихикала в телефон і запитувала, чому я «втік від неї»! — Переводжу подих і питаю: — І це, по-вашому, робоча етика, Богдане Степановичу?! Це нормальна поведінка керівника?! Чи, може, ваша дружина на таке б змовчала? Та мені самому гидко. Вона ж мені в доньки годиться... Тому, якщо хочете звільнити мене, — звільняйте. Я піду... Піду навіть не озираючись. Але чи вирішить це проблему? На моєму місці опиниться хтось інший.

У кабінеті повисає важка тиша. Я важко дихаю від емоцій, що переповнюють. І тепер справді готовий прийняти будь-яке рішення свого шефа.

Богдан Степанович сидить нерухомо та довго мовчить. Його обличчя повільно заливається важким червоним відтінком, але це вже не гнів на мене. Це глибокий, пекучий сором і шок. Він повільно опускає руки на стіл, сильно нахмурившись, і дивиться на мене так, ніби вперше бачить.

Здогадуюся: він, мабуть, мені не вірить, тому наостанок додаю:

— Настя маніпулює всіма, розказує мені казки про завали, а насправді просто мститься мені за те, що я відкинув її залицяння й жорстко поставив на місце при колегах! Перепрошую, не стримався. Нерви здали. Я не допущу, аби через якусь вискочку плакала моя дружина, — продовжую я трохи тихіше, але щирість лунає в кожному моєму слові. — Мені дорожча моя сім’я, моя дружина й моя честь, ніж ця посада. Якщо ви вірите їй, а не мені — підписуйте заяву прямо зараз. Я більше не збираюся працювати на роботі, на якій можна розвалити свою сім’ю. Роботу я знайду, гроші теж зароблю, а довіру коханої людини не так легко відновити. І чи можливо це взагалі?!

Шеф довго мовчить. Його важкі пальці повільно барабанять по стільниці столу. Він глибоко, важко зітхає, а потім повільно піднімає на мене похмурий, але вже зовсім інший погляд. У ньому більше немає звинувачень — лише серйозна замисленість.

— Я тебе почув, Андрію... — глухо вимовляє Богдан Степанович, спираючись долонями об стіл. — Іди працюй. Я сам у всьому розберуся.

Шеф робить короткий жест рукою, відпускаючи мене. Я мовчки підводжуся, киваю головою й впевненим кроком виходжу з кабінету. На душі легкість. Я знаю, що знайду іншу роботу — можливо, гіршу, можливо, кращу, але я не хочу більше оцього всього неподобства. У житті є речі значно важливіші за хороші оклади та престижні зарплати.