18. Погрози Насті

АНДРІЙ 

Поклавши слухавку, я повільно переводжу подих і розвертаюся. Мені треба було переконатися, що Оля не чує цього бруду. Тепер, коли екран погас і телефон захований у кишеню, я піднімаю очі й дивлюся, як до мене швидким, розлюченим кроком наближається Настя.

Упевнений, зі сторони це виглядає як дешевий детектив або низькосортна драма, адже довкола запанувала німа тиша. Я відчуваю на собі десятки заціпенілих поглядів. Усі підлеглі, які ще залишилися на робочих місцях, зупинилися, причаїлися за своїми моніторами та з цікавістю спостерігають за цією сценою, буквально втягнувши голови в плечі. Усі чекають, чим закінчиться цей двобій між досвідченим працівником і молодою, розпещеною начальницею, яка звикла витирати ноги об людей. Яка має любимчиків та тих, кого люто терпіти не може. Схоже, я належу до списку других.

Начальниця зупиняється за метр від мене. Вона закладає руки на грудях, демонстративно вигинає спину, намагаючись здаватися вищою, і зверхньо заявляє:

— Андрію, якщо ви зараз підете, Богдан Степанович знатиме про це вже через п’ять хвилин! Ви не підете звідси, доки вся робота не буде зроблена! Чуєте мене?! Тож негайно повертайтеся у свій кабінет і беріться за роботу!

Я дивлюся на Настю зверху вниз. Жодного страху. Жодного тремтіння, яке бувало раніше, коли я боявся втратити цей бісів бонус на кросовер чи залишитися без премії. Все це здається таким дрібним, таким нікчемним порівняно з тим, що я ледь не втратив свою Олю, свою єдину й кохану жінку.

Усередині мене розливається спокійна, залізна впевненість. Настя стоїть переді мною — червона від люті, з важким багатошаровим макіяжем, від якої тхне нудотними солодкими парфумами. Вона зараз схожа на вередливу дитину, якій у супермаркеті не купили омріяну іграшку, і вона вирішила влаштувати танці на кістках.

— Мій робочий день закінчено, Анастасіє Андріївно, — впевнено відповідаю на її накази. Мій голос звучить спокійно, глибоко, але без тіні сумніву, що кожне слово не викликає заперечень. — І при всій повазі до вас, я більше не залишуся тут ні на хвилину.

Моя начальниця широко розплющує очі. Схоже, вона не вірила, що я смію відповідати їй так відкрито перед усім офісом. Настя намагається щось сказати, відкриває рот, але я не даю їй жодного шансу перебити мене. Впевнено роблю півкроку вперед, скорочуючи дистанцію, і ледь помітно хмикаю.

— А якщо у вас якісь особисті плани на мене... То я пас, — кажу відверто, не приховуючи іронії. — Пошукайте собі іншу розвагу. Я у ваші ігри не граю. І щойно у вашому кабінеті я це чітко дав зрозуміти.

По офісу пробігає ледь чутний, тихий шок. Хтось із дівчат за далеким столом аж рот руками закриває. Настя міняється на обличчі: її щоки з блідих стають багровими, а на шиї виступають плями сорому й дикої люті. Вона звикла, що чоловіки бігають за нею, що нею захоплюються, а я просто зараз, при всіх її підлеглих, викриваю її тонкі, прозорі натяки й відкидаю їх із зневагою.

— Я не хлопчисько, щоб тягатися з вами. Чи боятися сказати вам «ні», — продовжую я, розправляючи плечі й дивлячись їй просто в очі. — Тож не розпалюйте в моєму серці ще більше ненависті до вашої персони, бо гостра непереносимість вас у мені вже й так палає.

— Ви... Та як ви смієте?! — видавлює вона з себе зірваним, майже ледь чутним від шоку голосом.

Та мене її емоції не хвилюють. Вона зараз отримує рівно стільки, скільки заслужила. Це неподобство триває занадто довго. І сьогодні моє терпіння увірвалося.

— А якщо ви хочете щось сказати Богдану Степановичу — будь ласка, кажіть! — хмикаю я, піднімаючи брову. — Я теж маю йому що сказати, ще й показати. Повірте, у мене знайдеться чимало цікавих деталей про ваші «методи керування» та особисті дзвінки у вечірній час, що є прямим порушенням ділової етики. Тож годі мене діймати та псувати мені нерви!

Розвертаюся до неї спиною, бо саме в цей момент тихо клацає ліфт. Металеві двері повільно розсуваються.

Я роблю крок уперед і заходжу в кабінку. Повертаюся обличчям до коридору.

Настя стоїть посеред офісу непорушно, мов кам’яна статуя. Вона дихає важко, рвано, її кулаки стиснуті так, ніби вона готова накинутися на мене. Я добре бачу, як з дикою, виснажливою ненавистю вона дивиться на мене через розсунуті двері.

Може, хоч тепер вона все зрозуміє. Зрештою, я сказав їй правду і наміру не мав принижувати при всіх. Вона хотіла розчавити мене, показати свою владу, а замість цього отримала публічну відсіч, яка розбила її піднесене самолюбство на друзки. Тепер офісом снуватимуть нові, соковиті плітки. Завтра весь тераріум обговорюватиме кожен відтінок цієї розмови, смакуючи цікаві деталі та прикрашаючи дійсність своїми фантазіями.

Але мені байдуже. Тепер абсолютно й беззастережно байдуже.

Двері ліфта повільно зсуваються, відрізаючи мене від цього офісного пекла, від Насті, від заціпенілих колег. І коли кабінка рушає донизу, я видихаю.

Опускаючись ліфтом, я спираюся спиною на дзеркальну стінку й заплющую очі. Важко, виснажливо видихаю. Гаряча хвиля гніву, яка вирувала у скронях останні пів години, повільно вщухає, залишаючи по собі чисте, прохолодне відчуття волі. Мене більше нічого не тримає в цьому місці. Жодна премія, жоден кросовер і жодна начальниця у світі не варті й однієї краплі сліз моєї коханої дружини.

Двері ліфта відчиняються на першому поверсі. Я виходжу у просторий, прохолодний вестибюль бізнес-центру. Впевнено простую крізь турнікети й виходжу на вулицю.

Вечірнє повітря миттєво освіжає обличчя, змиваючи залишки офісної задухи. Я роблю г глубокий, повноцінний вдих, відчуваючи, як легені наповнюються прохолодою. Серце вирівнює свій ритм, трохи заспокоюється й повертає мені контроль над емоціями. Нарешті дістаю з кишені телефон.

Екран спалахує. Я заходжу у дзвінки й обираю контакт «кохана». Натискаю на виклик і прикладаю слухавку до вуха, простуючи вечірньою алеєю до своєї машини.

У динаміку лунає гудок... Потім ще один...