15. Так, моя дружина мене контролює...

АНДРІЙ

Я стою посеред кабінету своєї начальниці, відчуваючи, як важке повітря буквально тисне на скроні. Усі ці тижні, навіть численні, незліченні місяці після зміни попередньої начальниці, я не можу почуватися нормально. Ця шмаркачка ще до свого призначення моєю начальницею дивилася на мене неоднозначно. Та я все списував на свою фантазію і не надавав цьому ніякого значення, а виявляється — даремно. Я більше не можу терпіти увесь цей брудний, маніпулятивний цирк, який Анастасія влаштовує регулярно на очах у всього офісу. Вона ж зараз відверто знущається з мене, показуючи свою зверхність та владу наді мною. Мені це все огидно. Мене нудить від її зверхнього погляду, від цього масивного скляного столу, за яким вона ховається, мов якась королева свого вигаданого царства... І від її тупого, безпідставного переконання, що їй дозволено все, мене тіпає. І не дивно, що Оля це так тонко відчула. Мені серце щемить за дружину. І зараз так і хочеться плюнути на пристойності й сказати все, що думаю про Анастасію, просто їй в обличчя. І, їй-Богу, колись таки той день настане, а з таким тиском він не за горами.

Анастасія повільно, демонстративно перебирає документи, роблячи вигляд, ніби заглиблена у важливі справи. Вона навмисно тягне час, змушуючи мене стояти перед нею, мов якогось хлопчиська чи провиненого підлеглого. Мабуть, хоче показати, хто тут начальник. Але мені байдуже, я не опускаю очей. Я стою рівно, зчепивши руки за спиною, і мовчки спостерігаю за кожним її рухом. Всередині мене вже давно закипіло і не просто роздратування, а справжній, визрілий гнів.

Нарешті Настя повільно піднімає голову. Її темні очі мружаться, а на вустах з’являється улеслива, єхидна посмішка. Вона міряє мене зверхнім поглядом — від застебнутого комірця сорочки до носиків туфель, — ніби намагаючись знайти слабке місце, пробоїну в моїй броні, яку вона так прагне розбити.

— Андрію... У вас усе добре? — з награним, занадто солодким співчуттям запитує вона, спираючись ліктями на стільницю і відверто дивлячись мені в очі.

Я щиро дивуюся такому питанню. Усередині аж гірко усміхаюся від її лицемірства. Вона що, серйозно думає, що її дитячі істерики та розтривожене самолюбство можуть вибити мене з колії? Наївна.

— Так, звісно, — відповідаю голосно, спокійно й роблячи переконливий акцент на кожному слові. — У мене все краще, ніж у всіх.

Анастасія на мить завмирає. Її посмішка миттєво згасає, перетворюючись на злу, натягнуту гримасу.

— Я рада за вас, — зневажливо фиркає вона, відкидаючись на спинку шкіряного крісла й складаючи руки на грудях. — Але чому ви вчора пішли раніше? Це порушення робочої етики... Зрештою, я вас не відпускала. У нас був завал по проєкту, ви мали залишатися й закривати хвости! Між іншим, це ваші косяки.

Відверто дивлюся наївній дитині в очі. Невже вона думає, що опустить мене? Я на своїй посаді працюю роками. І я знаю свої обов’язки, як і те, що мої косяки — це справа її рук.

— Перепрошую, Анастасіє Андріївно, у мене косяків просто бути не може. І мені набридло про це мовчати. Чи ви гадаєте, я сліпий і не бачу нічого?! — різко випалюю їй в обличчя, роблячи крок уперед і спираючись долонями на край її столу, аби опинитися з нею на одному рівні. Пильно дивлюся в нахабні, витрішкуваті очі. — І через ваші витівки та якісь меркантильні плани я не зобов’язаний залишатися після роботи. Ще й на волонтерських засадах. У моєму робочому договорі чітко прописаний нормований графік. Перепрацювання не оплачуються, і жити в цьому офісі я не збираюся. Я відпрацював свої робочі години від і до, — перехоплюю подих і зірвано додаю: — Зрештою, на відміну від вас, у мене є особисте життя, сім’я та власні плани. І мене додому чекає кохана дружина, тож відсьогодні ніяких більше доопрацювань у неробочий час... Може хоч земля горіти.

Від моєї різкої заяви Анастасія декілька разів змінилася на обличчі. Але я добре бачу, як вона зсередини кипить від люті. Невже нарешті зрозуміла, що я їй сказав? Вона кілька секунд мовчить, впившись у мене озлобленим поглядом.

— Особисте життя? Кохана дружина?! Як нудотно-ванільно, аж нудить, — озлоблено фиркає вона, а в її тоні спалахує справжня, неприхована ненависть до мене. Вона подається вперед, знову спираючись на стіл. А я вирівнююся, бо неприємно перебувати близько до неї. В її очах палає відверта лють — неприхована та щира. Схоже, Настя не звикла, що їй вказують на її місце. — У всіх є особисте життя, Андрію! Але я бачу, що ваше особисте вам тільки шкодить! Воно заважає вашій кар’єрі! І хочу вам сказати: ваша дружина не має до вас поваги від слова взагалі. Вона не поважає ваш особистий простір... Чому вона бере ваш телефон? Яке вона має право відповідати на мої виклики й вказувати мені, коли та як телефонувати моїм співробітникам?! Хто вона після цього? Вона що, контролює кожен ваш крок?..

Примружуюся: а ось і справжня причина кіпішу моєї начальниці. Вона влаштувала мені терор. Що ж, цікаво виходить. А ще цікавіше — на що вона розраховує?!

— Так, моя дружина контролює кожен мій крок з мого ж дозволу. І мій особистий простір — це моя дружина. Іншого мені просто не потрібно. І телефон вона бере з мого дозволу. У нас немає обмежень чи лімітів, Анастасіє Андріївно, у нас цілковита довіра з обох боків. І всі робочі моменти моя дружина знає, і про вас також, — на мить дивлюся на ошелешену дівулю і жорстко випалюю: — І про вашу сьогоднішню сцену ревнощів вона також знатиме. І після всього Оля — моя кохана дружина. І мені не соромно казати нікому, що кохаю я лише її одну і мені ніхто, крім неї, не потрібен. Тож, Анастасіє Андріївно, запам’ятайте це нарешті. І припиніть свої безглузді витівки, бо ними ви вже породили люту ненависть до своєї персони.

Очі моєї начальниці, здається, зараз вискочать з орбіт. Вони в неї і так великі, та зараз у них страх та паніка. Сама вона налякано дивиться на мене. Схоже, втратила вміння спілкуватися. Але мене це не турбує. Потрібно хоч інколи мізки вмикати, а не думати лише тим, на чому сидиш.