12. Поцілунок

АНДРІЙ

Оля невдоволено підтискає губи. Вона навіть не дивиться на екран, просто невдоволено віддає телефон мені в руки й різко розвертається, збираючись піти геть із кімнати. У її очах стільки образи та розчарування, що в мене все всередині перевертається.

Ні, ти так просто не підеш, моя кохана капризулька! Я не дозволю цій ситуації та, зрештою, Анастасії зіпсувати наш вечір!

Я роблю швидкий крок уперед і ловлю дружину за тонку талію. Оля намагається вирватися, але я не випускаю. Я легко, але впевнено притягую її до себе і полоню у своїх обіймах. Вона впирається долонями в мої груди, намагаючись відштовхнути.

— Андрію, ти покидьок! Це ти у всьому винен... Це ти дозволяєш їй ці дзвінки, а отже, даєш надію. А вона вірить... Вона руйнує нашу сім’ю.

Не можу більше це слухати, мене ображають такі звинувачення, адже я нікому ніяких надій не давав, особливо цій нахабній шмаркачці. Нахиляюся й накриваю вуста Олі своїми.

Цей цілунок — не ніжний. Він палкий, вимогливий, трохи відчайдушний, мов у безумця, який намагається довести свою невинність. Я цілую дружину з усією пристрастю, на яку здатен, вкладаючи в цей відчайдушний порив весь свій страх втратити її. Не хочу без неї. Я кохаю її настільки сильно, що задихаюся без неї, ревную безбожно, але я суворо тримаю свої емоції під замком. Я одержимий своєю коханою Олею. Тільки не вмію красиво говорити про свої почуття. Я рідко кажу, що кохаю її, через що вона ледь не щовечора, засинаючи в моїх обіймах, перепитує: «А ти ще кохаєш мене?». Напевно, потрібно говорити про почуття, а я не звик. Отже, потрібно вчитися, бо я без своєї Олі життя не мислю. Вона моя підтримка, мій надійний тил, та що там казати — вона частина мене.

Мої пальці заплутуються в її шовковистому волоссі, притискаючи її голову ближче, а друга рука міцно обіймає за спину, не залишаючи між нами ні міліметра простору.

Оля спочатку чинить опір, її тіло напружене, як натягнута струна. Але з кожною секундою цього божевільного цілунку вона слабшає. Її долоні, що розпачливо штовхали мене в груди, повільно розтискаються. Пальці чіпляються за тканину моєї сорочки, а сама вона важко видихає мені в губи й починає відповідати — так само спрагло, з присмаком невиплаканих сліз та солодкої втоми.

Коли я нарешті трохи відстороняюся, щоб дати їй ковтнути повітря, наші чола стикаються. Вона важко дихає, її щоки палають рум’янцем, а очі вологі й блискучі.

Я розумію, що завтра на роботі буде справжній треш. Настя не вибачить мені такого приниження. Вона влаштує пекло на нараді, прискіпуватиметься до кожного звіту, перетворить моє життя в офісі на кошмар. Але мені байдуже. Я це переживу. Це все буде завтра. Для мене зараз головне — аби вдома панував спокій. Аби між нами не було цієї крижаної прірви. Бо жити мені з Олею, а не з тією шмаркачкою.

— Олю... Сонечко моє, послухай мене уважно, — тихо, але дуже переконливо шепочу я, ніжно гладячи її гарячу щоку великим пальцем. — Мене ніхто не цікавить, крім тебе. Чуєш? Жодна жінка у світі. Тільки ти. Ти моя єдина, моя богиня, моє життя. Ця шмаркачка для мене — порожнє місце. Я кохаю лише тебе. І більше нікого й ніколи так не кохатиму. Я жити без тебе не можу...

Нервово ковтаю, бо, здається, під впливом страху мій ступор зізнань минув. І я ловлю себе на тому, що мені подобається говорити те, що відчуваю. А ще подобається реакція дружини на мої слова.

Оля дивиться на мене, шукаючи в моїх очах бодай краплю брехні. Але бачить там лише чисту, виснажливу правду. Її плечі нарешті розправляються, і вона, безсило опустивши руки, ховає обличчя на моїх грудях, глибоко вдихаючи мій запах.

— Андрію... Я так утомилася від цього всього... — тихий, зболений шепіт ледь чутно лунає в моїх обіймах.

— Я знаю, рідна. Я знаю, — я цілую її у верхівку, обіймаючи ще міцніше. — Усе буде добре. Я все владнаю. А зараз... ходімо.

Я переплітаю свої пальці з її тонкими, трохи холодними пальчиками й обережно тягну за собою до виходу зі спальні.

— Куди ти мене тягнеш? — вона здивовано піднімає на мене очі.

— У нас сьогодні романтичне побачення, — посміхаюся я, намагаючись додати голосу теплоти й упевненості, яких нам обом зараз так бракує. — Нам треба поїхати на закупи, розвіятися і побути тільки удвох. Забути про роботу, про розмови і про всіх людей у світі. — Зупиняюся і заглядаю в її очі. — Я хочу, аби були тільки ти і я.

Вона на мить заплющує очі і знову міцно тулиться до мене. А я мов безумець цілую її. Я не знаю, як їй довести, що мені крім неї ніхто не потрібен. Але я переконаний, що знайду спосіб і колись обов’язково настане день, коли Оля зрозуміє, що я казав правду.