6. Відчуття та страхи

ОЛЯ

Тиша в порожньому будинку настільки густа й гнітюча, що я чую власне важке, рване дихання. Я все ще сиджу, підібгавши під себе знесилені ноги та спираючись спиною на м’яке крісло-м’яч, у якому зазвичай проводжу затишні, спокійні вечори. Моє обличчя горить від висохлих солоних сліз, а повіки раптом стають важкими й набряклими. Усередині — випалена пустка. Жодної думки, жодної емоції, лише глухий, тупий біль і стійке, крижане рішення: більше так не буде.

Я втомилася чекати. Втомилася шукати виправдання чужій байдужості. Втомилася просити уваги, якої мені катастрофічно не вистачає. Здається, я волаю про свої потреби у пустоту. Мене ніхто не чує. Так, можливо, це перебір, але зараз я перебуваю в перименопаузі, у мене солідний гормональний збій, і мені як повітря потрібні увага, ніжність та тепло коханого чоловіка. Але він, здається, мене не чує. І від цього у нас часті непорозуміння. Він каже, що я все вигадую, що накручую себе, а я ж відчуваю, що щось не так. І від цього страх розносить мій спокій на шматки.

І раптом здригаюся, бо спокій у будинку порушено. Серце болісно стискається, бо чую, як чітко клацають замки вхідних дверей.

У передпокої клацає вимикач. А потім — м’яко, майже нечутно зачиняються важкі вхідні двері.

Тіло здригається так сильно, ніби крізь мене пропустили електричний струм. Серце, яке щойно ледве жевріло у грудях, робить божевільний, панічний перекид, і я починаю тремтіти. Погляд у паніці стрибає на годинник на моєму зап’ясті.

Дев’ята вечора.

Андрій приїхав раніше. Набагато раніше, ніж обіцяв. Адже він казав про дві години затримки, про незаплановану нараду, про аврал... Як це розуміти? Чи нарада так швидко закінчилася? Чи він просто брехав мені від самого початку, а тепер повернувся, бо «там» щось пішло не так? Бо якби він працював дві повні години, то дорога додому зайняла б ще пів години. Це вже перевірено роками. А він приїхав швидше. Звісно, це добре, та все ж...

Хвиля дикого страху навпіл із пекучою образою знову стискає душу, мов лещата. Мої страхи та підозри, які я намагалася придушити останню годину, з новою силою впиваються в мозок. Я завмираю у кріслі, наче перелякане звірятко, яке намагається злитися з тінню. Не рухаюся. Не дихаю. Продовжую сидіти непорушно, обхопивши тремтячими руками свої коліна.

— Олю? — лунає з коридору його тихий, ніби заклопотаний голос.

Він звучить не так, як зазвичай. Не сухо, не втомлено й не зверхньо чи роздратовано. У ньому виразно чути тривогу. Гостру, рвану тривогу. Але я це списую на свою фантазію. Довіри більше немає.

— Олю, ти вдома? Кохана, де ти? — чути шелест куртки, що кудись летить, а далі — квапливі, важкі кроки по плитці.

Я не відповідаю. Не реагую. Заплющую очі й зціплюю зуби так, що аж щелепи зводить від болю. Усередині все кричить: «Не підходь! Не торкайся до мене! Не бреши більше! Я не хочу грати в твою брудну гру. Не хочу вдавати, що все гаразд. Я втомилася...». Занадто довго тримала всі ці страхи в собі. Занадто довго мовчала про них. І зараз більше не можу втримати їх та впоратися з ними. Накипіло.

Його кроки прискорюються. Він минає передпокій, на секунду заглядає до вітальні, а потім вривається в кімнату.

— Олю!..

Андрій зупиняється на порозі буквально на лічені секунди. Його погляд налякано оббігає напівтемну кімнату й нарешті падає на мене. На згорблену, заплакану, маленьку фігуру, яка сидить просто на підлозі біля улюбленого крісла, з’їжившись у ньому.

Його обличчя змінюється в одну мить. Він вмикає світло, і я бачу, як змінюються риси його обличчя. У міміці з’являється страх та повне нерозуміння. Очі розширюються від жаху.

— Боже мій, Олю! — виривається в нього хрипкий, зламаний вигук.

Він не просто підходить — він практично кидається до мене, падаючи на коліна просто на холодну підлогу поруч. Його важкі, гарячі долоні миттєво лягають на мої тремтячі плечі, але я, мимовільно відсахнувшись, стискаюся в грудку і намагаюся вивернутися з його обіймів.

— Не чіпай мене! — відрізаю я. Мій голос звучить зірвано, глухо, розбито, але в ньому стільки накопиченого за місяці болю, що Андрій на мить завмирає, ніби його вдарили по обличчю. — Не торкайся до мене, Андрію! Не треба!

— Оленько, що з тобою? Чому ти на підлозі? Чому ти плачеш? Що сталося?! — його руки тремтять не менше за мої. Андрій не відступає. Незважаючи на мій опір, він просуває долоні під мої лікті, намагаючись підвести мене, подивитися в мої очі, які я вперто ховаю. — Скажи мені, благаю тебе! Чому ти не піднімала слухавку? Чому скидала виклики? Я трохи з розуму не зійшов, поки їхав сюди! Олю...

Піднімаю заплакані очі на нього. Він справді не розуміє чи тільки вдає бовдура? Чи, може, не хоче розуміти?

— Що сталося?! — вибухаю я, і з очей знову бризкають пекучі сльози, змиваючи мої останні спроби здаватися сильною. Я нарешті сміливіше піднімаю на нього відвертий погляд, повний розпачу й болю. — Ти ще запитуєш, що сталося?! Ти скидаєш мої дзвінки! Раз за разом! Ти кажеш, що в тебе аврал, що ти затримаєшся на дві години, а сам вибиваєш мене, коли я телефоную через термінову справу! Коли наша донька чекає на допомогу! Ти просто ігноруєш мене. І, зауваж, у неробочий час, за який тобі, між іншим, не заплатять. Доки буде тривати це волонтерство? Чи ти думаєш, я вічно буду закривати на це очі й мовчати? Досить! Я все розумію. І все відчуваю...

Не можу себе контролювати. Лють рве мене на шматки, і я не можу стриматися.

— Олю, зачекай, я все поясню...

Але я занадто перенервувала. Я ніби й рада, що він приїхав, але мені дуже болить його брехня. Бо я її відчуваю, і край.