5. Олю не чіпати...

АНДРІЙ

Зціпивши зуби так, що аж вилиці зводить, я із силою натискаю на червону іконку. Відмова. Одразу ж мої пальці знервовано тиснуть на бічну клавішу, заганяючи телефон у глухий, беззвучний режим, і я кидаю апарат назад до кишені.

— Вибачте, — карбую я крізь зуби, намагаючись повернути обличчю холодний вираз, хоча долоні спітніли, а серце калатає від гніву. — Давайте повернемося до правок звітів.

Моя начальниця примружується.

— Ох, бідний ви Андрію, — Анастасія підводиться з крісла. Повільно, витонченою ходою обходить свій робочий стіл і зупиняється зовсім близько до мене. Від неї тхне важкими, солодкувато-пряними парфумами, які буквально перекривають мені кисень. — Ваша дружина взагалі розуміє, чим ви займаєтеся? Вона хоч уявляє, який на вас вантаж? Чи для неї головне — щоб ви вчасно принесли додому гроші і вислухали її щоденні побутові скарги? Жінки вашого складу часто розбещені, вони не цінують, скільки сил чоловік віддає кар’єрі.

Вона робить ще один крок, торкаючись краєм своєї спідниці моїх штанів, і ледь чутно зітхає:

— Вам потрібна підтримка, Андрію. Хтось, хто розуміє та оцінить ваш потенціал. Хтось, хто може штовхнути вас вгору, а не тягнути донизу своїми безкінечними витівками.

Усередині мене все закипає. Це вже занадто. Анастасія може критикувати мої звіти, погрожувати премією, але чіпати Олю — це межа, яку я не дозволю перейти нікому.

— Не смійте так говорити про мою дружину, Анастасіє Андріївно, — мій голос лунає несподівано твердо й різко, аж вона на мить завмирає від несподіванки. — Оля чудово все розуміє. Вона — єдина людина, яка вірить у мене навіть тоді, коли все валиться з рук. Вона тримає наш дім, турбується про мене й про дітей, і працює не менше за нас із вами. І попрошу врахувати, що інколи мені потрібно працювати два місяці на одну її зарплату. Вона в мене самодостатня, реалізована красуня, а не розбещене стерво. Якщо я й досяг чогось у цьому житті, то тільки завдяки її терпінню та підтримці. І вона ніколи та ні на що не скаржиться. Вона просто чекає мене додому.

Анастасія мружить очі. На секунду в її погляді спалахує справжня лють — розпещена увагою жінка не звикла чути, як чоловік захоплюється іншою у її присутності. Напевно Анастасію це зачепило, але мені байдуже, я свою кохану ображати не дозволю нікому. Навіть якщо вона винесе мої мізки на друзки.

— Яка зворушлива вірність, — знущально прискалює тихо моя начальниця, але в її тоні вже чути отруйну каламуть. — Похвально, Андрію. Справжній лицар. Тільки от лицарі без премії та без роботи чомусь дуже швидко втрачають свій лоск в очах своїх ідеальних дружин. Ви не думали про це? Коли ви прийдете додому порожнім, твоя Оля все ще буде так само вірити в тебе?

В її словах явний, відвертий натяк, який виводить мене з рівноваги.

— Я додому не прийду порожнім у прямому і переносному значеннях. А гроші — не проблема.

Анастасія повертається до мене спиною й повільно йде назад до свого крісла.

— Вийдіть, — кидає вона через плече, навіть не дивлячись на мене. — Проєкт перевірю сама. Про рішення щодо вашої премії дізнаєтеся завтра вранці. Ви вільні. Дзвоніть своїй коханій, — останні слова буквально випльовує вона.

Я стою ще кілька секунд, зціпивши кулаки так, що нігті впиваються в долоні. Сперечатися далі немає сенсу — це лише погіршить ситуацію. Перемагаючи бажання гримнути дверима так, щоб вилетіло скло, я мовчки розвертаюся й виходжу з кабінету.

У коридорі порожньо й тихо. Я простую до свого робочого столу, важко сідаю в крісло й закриваю обличчя руками. Тіло все ще тремтить від перенесеного приниження й конфлікту. Мене нудить від цього кабінету, від моєї начальниці й від власної залежності від її самодурства. А ще від цього офісу.

Раптом згадую про телефон. Дістаю його з кишені, знімаю режим «без звуку» й дивлюся на екран. Мені прикро за скинуті дзвінки коханої дружини.

У грудях боляче коле. Я уявляю, як вона чекала на мою відповідь, як, можливо, хотіла сказати щось важливе. Я ж просто вибив її дзвінок через якусь нав’язливу муху, свою начальницю. Анастасію!

Я швидко знаходжу телефон і натискаю на виклик.

Лунає гудок, ще один... І раптом — короткий, різкий звук відмови. Я витріщаюся на екран. Вона скинула? Оля? Вона ж ніколи так не робить!

Набираю ще раз, відчуваючи, як до горла підступає страх за Олю.

І знову один гудок — і знову абонент зайнятий.

Я опускаю руку з телефоном на стіл. Повітря в порожньому офісі раптом стає занадто мало. Вона образилася. Вона відчула, що щось не так. Я почуваюся жахливо посеред цієї робочої прірви й починаю розуміти: намагаючись урятувати свою премію та кар’єру, я щойно власноруч завдав удару по тому єдиному, що справді має значення в моєму житті.