3. Щось не так

ОЛЯ

Гаряча, солона хвиля підкочує до горла, і я нарешті даю волю сльозам. Вони бризкають із очей самі собою, неконтрольовано, змиваючи залишки макіяжу й ту вдавану стійкість, яку я так старанно тримала останні п’ять хвилин. Я закриваю обличчя долонями й безсило відкидаюся на спинку крісла-мішка, що утворилася.

Всередині все тремтить. Дрібне, гидке тремтіння охоплює плечі, пальці, навіть грудну клітку, де зараз прискорено й рвано б’ється серце.

Боже, ну за що?..

Здавалося ж, ось воно — щастя. Воно мало бути зовсім поруч, буквально на відстані витягнутої руки. Наші дівчата майже виросли. Старша вже живе окремо. Діана за кордоном у хороших стосунках, у Софії теж перше кохання, свої плани, свої перші романтичні вечори. Перехідний вік позаду, побутові пелюшково-шкільні бурі стихли. Ми з Андрієм нарешті мали б зітхнути на повні груди. Жити для себе! Подорожувати, купувати смачне вино на вихідні, ходити за руку вечірнім містом, дивитися фільми допізна й не прокидатися за тривожним дзвінком. Ми мали переродитися як пара, згадати, як це — бути просто чоловіком і жінкою, а не лише батьками. Кажуть, після сорока починається друга молодість. Схоже, в Андрія вона почалася без мене. Серце щемить. Я цього не хочу. Я не хочу бути зрадженою чи покинутою після двадцяти п’яти років шлюбу. Я хочу бути потрібною, коханою, бажаною та щасливою.

Але...

Замість цього почуваюся самотньою. Постійно прошу у чоловіка уваги, а він постійно списує все на роботу, даруючи мені скупі вечори. А мені ж так не вистачає його уваги, обіймів, простого людського тепла, тихих розмов ні про що, місцями навіть підтримки...

Між нами виросла якась прозора, крижана стіна. Коли саме це сталося? Пів року тому? Рік? Коли його «робота» стала важливішою за затишок? Чому замість теплоти я все частіше отримую сухі, роздратовані фрази й скинуті виклики?

Я сиджу у вилизаному до блиску будинку й ридаю так, як не плакала вже багато років. Усі ці непомітні раніше дрібниці тепер збираються в один моторошний пазл. Його вечірні листування з «колегами», хоча його телефон у вільному доступі. У нас навіть паролі однакові. Навіть діти їх знають і можуть будь-якої миті взяти наші гаджети за потреби. Але раптові наради, про які він попереджає в останній момент... І ім’я його начальниці, яке останнім часом лунає в нашому домі надто часто. Починає надто сильно тиснути на мене та викликати неприємні думки. Які мають ланцюгову неприємну реакцію. Бо чим більше я думаю про цю ситуацію, тим більше мене це затягує та тригерить. Я вже намагалася контролювати свої емоції. Намагалася не думати. Користувалася порадами психологів, але з відчуттям що «щось не так», не можу впоратися. Воно нікуди не поділося. Таке враження, що між нами виросла невидима прірва. І ми обоє її відчуваємо, але вперто мовчимо. Я не певна, що готова до цієї розмови, але відчуваю — мене ненадовго вистачить.

Думки мордують, катують, роздирають свідомість на шматки. Я почуваюся дурепою. Наївною, сліпою, домашньою, зручною, терплячою жінкою, яка готує вечері, чекає з роботи й вірить кожному слову. А над нею просто сміються та користуються довірою? Чи це справді я вже себе накручую? Чи, можливо, правду кажуть у тих відвертих блогах у соцмережах, де жінки діляться своїми історіями: «Якщо тобі здається — то тобі це не здається»? А якщо я справді перестала бути для Андрія важливою?

Минає довгих, болісних пів години. Очі печуть від сліз, носовичок перетворився на мокру грудку. Напруга трохи спадає, залишаючи після себе лише глуху, тупу порожнечу в грудях та шалену важкість у тілі.

І раптом екран телефону на підлозі спалахує яскравим світлом.

Пристрій починає дзижчати, здригаючись від вібрації. На екрані великими літерами світиться: «КОХАНИЙ».

Я завмираю. Дивлюся на це ім’я, і серце робить болісний удар. Пів години тому я віддала б усе, щоб він передзвонив. Я чекала пояснень, вибачень, хоч якогось «вибач, був зайнятий».

А зараз... Зараз я дивлюся на дзвінок чоловіка й відчуваю лише нудотну млість, що підступає.

Пальці тягнуться до телефона самі собою. Нервово, без жодних вагань я проводжу по екрану, скидаючи дзвінок. Точно так само, як це зробив він. Тепер я не готова до розмови.

Я просто не можу з ним говорити. Фізично не можу. Я не хочу чути його буденний, втомлений чи черговий роздратований голос. Не хочу слухати виправдання про «найважливішу нараду в житті». А найголовніше — я не хочу, щоб він почув у слухавці мій тремтячий, розбитий голос. Не хочу, щоб він знав, що я плачу через нього. Я не дам йому цієї переваги. Мені треба захистити бодай залишки власної гідності, яку зараз кришать на порох.

Телефон у долоні вібрує знову.

Я заплющую очі, міцно стискаю губи й знову натискаю «відхилити». А потім — перевожу смартфон у режим «Не турбувати» й відкладаю його подалі від себе.

У кімнаті знову стає тихо. Але це вже не та спокійна тиша затишного вечора. Це тиша перед справжнім штормом, який ось-ось розвалить тишу яка тривала досі між нами. Мабуть, я занадто довго мовчала. Занадто довго чекала, терпіла. Занадто довго була зручною. Я ж сама показала, що зі мною так можна. Напевно, тепер настав кінець моєму терпінню. І це справді точка неповернення, бо більше так не буде. Я не буду більше терпилою, мені набридло чекати. Зрештою, чого чекати. Мені сорок три, більше ніж пів життя позаду. Пора жити для себе...