1. Скинутий дзвінок — тривожний дзвіночок

ОЛЯ

Виходжу зі свого з комфортом облаштованого кабінету, солодко потягуючись. Посміхаюся, бо чую, як тихо тріщать хребці й гудуть ноги від однієї пози. Сьогодні я працювала з дому, тому безперервна десятигодинна сидяча робота за комп’ютером дається взнаки — шию ніби затиснуло в лещата, а перед очима все ще пливуть дрібні рядки текстів. Проводжу долонями по обличчю, намагаючись струсити із себе цей тестовий анабіоз, і повільно простую на кухню.

Погляд стрибає на настінний годинник. Майже сьома вечора. Андрій уже через пів години має виїжджати з офісу. Наш звичний сімейний ритм: він повертається з роботи, ми вечеряємо, обговорюємо день. Інколи їдемо кататися або просто в якесь затишне місце на каву. Інколи у нас романтичні побачення. Діти виросли, і я насолоджуюся кожним моментом з коханим чоловіком.

Видихнувши на повні груди, відчиняю холодильник, який зустрічає мене напівпорожніми полицями. За день інтенсивного робочого марафону я навіть не помітила, як закінчилися найпростіші продукти.

Йду по телефон і, повертаючись, набираю абонента «Коханий». Хочу попросити Андрія заскочити в супермаркет по дорозі, а ще краще — запропонувати, щоб він заїхав за мною. Одягнуся за п’ять хвилин, поїдемо разом, виберемо щось смачне та корисне на вечерю, трохи прогуляємося. Ця думка викликає легку, теплу посмішку і приплив адреналіну у крові. Я ж скучила за весь день за своїм коханим красенем.

Гудки тривають довше, ніж звичайно, і це повільно починає лоскотати нервову систему. На п’ятому виклику в слухавці нарешті лунає такий рідний, але заклопотаний голос:

— Олю, я слухаю, — кидає він квапливо та сухо. На задньому плані чути якийсь передзвін клавіатур та тихий шепіт.

— Привіт, любий! Ти скоро додому? — стиснувши недобрі відчуття в кулак, намагаюся, аби голос звучав як зазвичай. — Я подумала, може, заїдеш за мною і поїдемо в магазин разом? Або хоч заскоч за вершками до кави та хлібом...

— Олю, не зараз, — перебиває він заклопотаним, трохи роздратованим тоном. — У нас тут завал. Незапланована нарада, треба терміново закрити хвости за квартал. Шеф лютує. Коротше, робочий день продовжується щонайменше на дві години. Не чекай мене на вечерю.

— Ой... Зрозуміла. Добре, любий, працюй, не відволікатиму.

Андрій першим обриває дзвінок. Я знизую плечима й ще кілька секунд розгублено дивлюся в екран, який починає гаснути. Ну що ж, завал то завал. Андрій завжди відповідально ставився до своєї посади, керівництво його цінує, тому такі аврали трапляються. Вірю йому беззастережно, хоча в душу закрадається мініатюрний сумнів. Та я вперто жену його геть.

Заварюю собі ароматну пізню каву без вершків, бо їх нема. Вмикаю легку музику в ТікТок й, пританцьовуючи, вирішую присвятити ці раптово вільні години собі: накладаю зволожувальну маску, починаю повільно розбирати речі у шафі — на цю справу у мене завжди бракувало часу. Вдома тихо, затишно, надворі повільно згущаються сутінки. А я вже встигла не тільки речі розібрати, а й пройти двадцять хвилин на біговій доріжці. Треба ж якось калорії зганяти.

Минає трохи більше години, я вже добре захекалася на цій доріжці. Але обіцяю собі ще десять хвилин і все. Та раптом екран телефону знову спалахує — це молодша донька, Софія.

— Мам, привіт! — лунає в слухавці її схвильований, дещо благальний голос. — Мамуль, ти тільки не сварися... Ми тут із Денисом на концерті, який от-от закінчується, але автобуси сюди майже не ходять. Нам треба, щоб нас хтось забрав. Може, тато зможе приїхати? — з надією в голосі просить наша молодша донечка.

Нарешті сходжу з доріжки, витираючи рясний піт рушником. Стискаю губи, бо не знаю, що відповісти доньці.

— Соф, тато ще на роботі, у нього там якісь термінові справи, — відповідаю я, знову витираючись.

— Мам, ну будь ласка! Спробуй йому зателефонувати! Я сама йому дзвонити боюся... Ти ж знаєш, якщо я наберу його, коли він працює, він буде бурчати, що я дзвоню через дурниці. А тобі він нічого не скаже, він же тебе любить і на тебе кричати точно не буде! Попроси його, будь ласочка! Для тебе це одна хвилина, а нам їхати через усе місто. Ще й таксі не спіймати. Бо таких, як ми, тут не злічити.

На задньому плані у слухавці гудуть баси. Чути піднесений дзвінкий голос ведучого...

Я тихо зітхаю. Ну от хіба їй можна відмовити? Зрештою, вона права — Андрій буває суворим до дітей, коли це стосується робочого часу, але зі мною він завжди стриманий. До того ж зараз уже восьма вечора. Понад година з того моменту вже минула, як він казав про затримку, може, аврал трохи вщух, та й робочі години, чесно кажучи, вже скінчилися. Можна спробувати набрати його іще раз.

— Добре, Соф. Зараз наберу тата й запитаю. Зачекай п’ять хвилин.

Завершивши дзвінок з донькою, набираю Андрія. У слухавці лунають гудки. Один... Другий... І раптом — різкий короткий звук. Він скинув.

Спантеличено, з повним нерозумінням дивлюся на екран. Дивно. Мабуть, випадково зачепив пальцем, коли діставав телефон із кишені, або, може, якийсь технічний збій у мережі. Таке буває. Одразу ж набираю ще раз.

Один гудок — і знову миттєвий, глухий звук відмови. Дзвінок скинуто, і тепер я це чітко розумію.

У цю саму секунду всередині щось обривається. Мене наче з голови до ніг обливають окропом. Серце вибиває божевільний, рваний такт, а потім важко падає кудись у п’яти. Дихання перехоплює, повітря в кімнаті раптово стає густим і гарячим, як перед грозою.

Чому він скинув? Я ж не дзвоню по тисячі разів на день чи через дрібниці...

Андрій ніколи так раніше не робив. Навіть на найважливіших нарадах він або піднімає слухавку й тихо каже «я передзвоню», або надсилає шаблонне повідомлення. Але щоб просто двічі поспіль вибити мій виклик? Без жодного пояснення?.. І як я маю це розуміти? Нервово ковтаю, а сонячне сплетіння сковує тупий біль. Усе тіло повільно оперізує нервовий холод.