Балада. Я обіцяла чекати

День передавав своє правління ночі,
Коли небо показало золотисті барви.
Він край води, серед квітучих трав,
Помітив ту, що виглядала в гай.

Вода дрімала в оксамиті ночі,
Зійшов туман до стомлених доріг.
Вона підвела свої прекрасні очі —
І він у них душею занімів.

— Чому сама сидиш? —
Несміло запитав її юнак.

Вона всміхнулась тихо і дівоче,
Наче ховала в серці давній біль:

— Чекаю я.
— Кого ж?
— Сама не знаю...
Може…
Того, хто заблукав між тисячі стежин.

— Та як чекати можна незнайомця,
Якого, може, й зовсім не було?

Вона поглянула на тепле сонце:

— А раптом він прийде сюди на мить?

Він усміхнувся й тихо мовив їй:

— Дивна ти, дівчино,
Чекати того, хто не знає твій поріг.

Та не судилось знати ще хлопчині,
Що сам до неї крізь життя прийде.
Що вишита стежина
Його до цього берега веде.

Що ці слова, прості й звичайні,
Крізь довгі роки серце пронесуть.
Що погляд той, сумний і незвичайний,
Зведе два серця в один такт.

Наступний вечір кликав знову до води,
Де природа шепотіла сни,
І верталися вони день у день сюди,
Як птахи, що вертаються до гнізд.

Немов веліли небеса,
Було їм разом бути,                                                                  І не страшні були їм грози —
Бо в їхніх душах жила любов.

Зеленіли трави і цвіли луги,
Та летіли дні їхні сапсаном,
І лилося кохання молоде.

Вони сиділи до нічної днини,
Про життя і мрії говорили.
Про те, чому любов приходить нині
І не залишає в серці вороття.

Вона не бачила блакитне море,
Та мріяла почути його шум.
А він казав:                                                                                  — Ми перепливем горе,
Якщо удвох зустрінемо біду.

Сміявся голос пташкою на вітті,
Тонули погляди без вороття…
Світ губився між землею й небом,
У глибині палких відчуттів.

Та дні минали.

Раптом серед ранку, при темнім світлі,
Вона прийшла уся в сльозах.
Ніби несла у серці чорну рану,
Мовби прощалась у думках.

— Нам треба розійтись... — сказала тихо.
— Чому? Невже розлука нас палить?
— Не запитуй. Судилося це лихо.
— Та як же так? Ми тільки зустрілись нині…
— Є речі, що вже не змінити нам.

Він обійняв її:

— Куди ідеш? Піду я за тобою!

Вона глянула у темну далечінь:

— Не смій, благаю... Там немає меж,
Лиш вічна ніч і вічний час,
Ти там життя без вороття черкнеш.

Він не збагнув.
Не захотів збагнути.

Як лишити ту, що стала всім?
Може, краще вкоротити собі вік,
І піти разом у новий світ.

Він цілував заплакане обличчя,
І вона його востаннє цілувала,
І сльози тихо падали на підлогу.

— Лиш пам'ятай мене…
— Я пам'ятатиму.
— І не шукай мене ніколи знову.
— Як не шукать? Ти — серце і життя!

Вона всміхнулась крізь пекельні сльози:

— Якщо любов переживе століття,
То я тебе чекатиму.

— Я чекатиму вічність чи літа...

І розійшлись у темряві дороги,
І згасла у тумані німота.

Сорок літ змила дика повінь,
Та не змила лише те кохання.
Він кожен день приходив, сумом повен,
У знайому озерну тишину.

Хурделили зими, весни відцвітали,
Летіли в синь останні журавлі.
А у душі слова її палали:                                                          «Я чекатиму… Ти тільки пам'ятай».                                       І пам’ятав він ті слова крізь дні й літа,
Що зігрівали душу все життя.

Закувала зозуля свій останній спів,
Пролунало в храмі останнє каяття.                                      Він ослаб. В осінній тихий вечір,
Коли до вікон заглядала мла,
Він ліг без сил, відчувши на плечі,
Що вже пора його прийшла.

Згадалась лавка, озеро і гай,
І очі ті, що проростили рай.
Він прошептав:

— Побачити б розмай...

І раптом — крок. Знайомий.

Він очі звів: в убранні світлім, юнім
Стояла та, що лиш бачив уві сні.
Ні зморшки, ні журби,
Лиш посмішка у ніжній таїні.

— Це ти?.. — здригнулись губи ледь живі.
— Не плач, це я прийшла, я ж обіцяла.

Вона взяла його старечу руку,
І біль розвіявся, як перший дим.

— Ти чекала стільки літ мою розлуку?
— Я чекала стільки, аби ти був живим.
— Прийшла забрати?
— Ні, мій любий.
Прийшла, аби ти не йшов у пітьму один.

Він усміхнувся тихо, світло, ніжно.
І відпустив тривоги всього життя,
Усміхнувся, заплющив очі,
Руку міцно її тримав.

— Ти залишишся?
— Навіки.

І тихо серце битись перестало.

А вранці люди в дім його прийшли,
Та там була лиш тиша біля ліжка.
Він уже заснув навіки.
І на лиці лишень дитяча посмішка світила.

Ніхто не чув вечірньої розмови,
Та кажуть люди: як зайде сонце,
Дві тіні зустрічаються над озерцем,
Де очерет під вітром догора.

Бо справжнє почуття не знає тління,
Не спинить час палких його слідів:
Кохання — це уміння і терпіння
Чекати навіть крізь полон світів.