Епілог

Музичний супровід:
Rachel Platten – Better place


Лайнер швидко черкав по кремових сторінках скетчбука. От-от, і я мав закінчити ескіз Емілії і її реабілітолога, що ненав'язливо страхував дівчину, коли та пробувала ходити без милиць. Вдавалося це в неї в рази краще, ніж тиждень тому. Незабаром знову крокуватиме як раніше, без жодної підтримки.
Усвідомивши це, я заусміхався сам собі й перегорнув сторінку блокнота. Почав новий малюнок.

Звісно, не раз сам допомагав коханій із реабілітацією, але працівники цього центру часто мене віднаджували, бо ж крав у них їхню ж роботу. Тож більшість часу я сидів на кріслах неподалік від тренажерів і був для Емілії моральною підтримкою; робив замальовки у скетчбуці й говорив із нею в перервах між вправами.

Відколи ми знайшли одне одного, минуло трохи більше тижня. Точніше… відколи справдилося видіння Арнеса Мелаарського.

— То моїм «судженим», виявляється, є ти, — усміхнено мовила Міля таки того дня, коли ми зустрілися й усе ще сиділи в «Неспішній миті». Батько дівчини стояв неподалік і про щось теревенив із керівницею закладу, залишивши нас наодинці. Я здивовано глянув на кохану. — Я ж згадала все, лише як тебе побачила, — пояснила вона, взявши збентеженого мене за руку. — До того моя пам’ять була дуже каламутною. Нічого не пригадувалося, я бачила лише розмиті плями, наче з хаотичних снів. Думала, що то поки лежала в комі щось дивне снилося, хоча люди в ній зазвичай нічого такого не бачать... А коли в цьому кафе побачила твою картину… виникло страшенне дежавю, — її усмішка на мить стала тужливою. — Було таке відчуття, ніби я забула щось дуже важливе, та ніяк не могла згадати, що саме. Тоді спитала в офіціантки, хто ж ту картину намалював, і вона показала на тебе. Я побачила твоє обличчя лише краєм ока, коли виходив навулицю, але, знаєш, цього виявилося достатньо. Досі дивуюся, як змогла на милицях за тобою кинутися, — зніяковіло захи-хикала дівчина. А тоді спохмурніла трохи. Я весь час дивився на неї, не моргаючи. Не знаю, чи то дивувався, чи то більше закохувався. — Але дивно, бо в пророцтві, нібито, не було нічого про рожевий чи бірюзовий кольори.

Я зробив довгий вдих, пригадавши всі свої роздуми щодо так званого судженого Емілії, і мимоволі хи-хикнув. Стало соромно, що не дійшов до тієї думки раніше. Все ж, за час життя в ролі дворецького я надто звик до своїх тамтешніх кольорів очей і волосся, аби згадати, що насправді вони мені не рідні.
Довелося розповісти Мілі, що насправді мої очі справді мають «подарований небом» колір – світло-синій, а волосся «купається в зимовому сонці» (яке зазвичай не є яскравим), тобто його природний тон – блідий блонд. Дівчина з виглядом знавчині кивала на ті всі одкровення і в кінці набурмошено буркнула: «Пф-ф, як усе складно, не могло те пророцтво простішим бути? Це б значно спростило нам життя». І після мого так само обуреного «Скажи?» ми обоє засміялися. І погодилися з думкою про те, що, оскільки я в цьому світі щиро люблю фарбуватися в ніжно-рожевий і носити бірюзові лінзи, саме ці кольори і втілилися в іншій моїй версії.

— «Люренсом» ти там називався з тієї самої причини? — уточнила тоді ж Міля, цікавсько зиркнувши і на мене, і на картину, що висіла віддалік.

— Мабуть. Коли думав над творчим псевдонімом, цей спав на думку зненацька, але зразу, знаєш, було відчуття «о, це воно!» — зніяковіло всміхнувся я. Дуже давно не розповідав цього комусь. — Сподобалося, що він співзвучний із початком імені. З часом став прям рідним, тож… — я якось невизначено знизав плечима і ще більше збентежився від ніжності в погляді коханої і її лагідної усмішки.

Після того щодня навідував Мілю в реабілітаційному центрі, завжди намагався допомагати, чим міг. І насправді багато й не потрібно було – просто посидіти й потеревенити про спільні миті, посміятися, пообійматися, і Емілія відразу отримувала наснагу до нових вправ і тренувань.

За обідами я розпитував у дівчини, яким було її життя до лікарні і чимало дізнався. Міля вчилася на вчительку танців, була учасницею різних ансамблів, виступала на сцені… І щиро тішилася з думки, що травми, які випали на її долю, не забрали це у неї – щойно відновиться, зможе продовжити займатися танцями. Я ж за тими розповідями мимоволі літав у хмарах, уявляючи, з яким захопленням буду спостерігати за тими чи іншими виступами коханої.

— До речі, Мілю, — пригадав я дещо, коли в один із тих днів, особливо погожий, ми з принцесою сиділи на лавочці біля будівлі центру. — ти знаєш, чому втратила спогади про це своє життя і пам’ятала лише Емілію Мелаарську? Просто… відколи про це дізнався, весь час боявся, що мене воно теж спіткає…

Дівчина з нерозумінням глянула на мене. Довелося поспіхом пояснити:

— Е-е, вибач, якось я знайшов у твоїх покоях записник, у якому побачив записи… Знаю-знаю, це дуже невиховано, — замахав я руками, червоніючи, наче помідор, і уникаючи докірливого погляду коханої.

— Це ж треба, ти весь час про це знав, — знічев'я тихо зронила вона, потупивши зір. — Мабуть, це тебе гризло. Бути геть самим у чужому світі і дізнатися, що… — блондинка запнулася, коли я торкнувся до її щоки. Стривожено зазирнула в обличчя.

— Не треба, воно вже позаду, я вже все це пройшов, — хитнув я головою, примирливо усміхаючись.

Емілія тоді ж дозволила собі розслабитися й розповіла про свої здогадки. Коли потрапила в аварію, на кілька тижнів раніше за мене, їй робили кілька операцій. І під час однієї з них лікарям довелося її реанімувати.

— Можливо, тому, що в цьому світі моє серце на мить спинилося, всі спогади миттю зникли, — стенула плечима дівчина, на противагу невеселим словам, утішно хитаючи ногами, які звисали з лавки. — В будь-якому разі, це не завадило мені закохатися в тебе, — Міля засвітила зубками, повернувшись до мене. Від цього худорлявість її лиця зробилася більш виразною, але я не надто через те хвилювався. Був упевнений – уже при закінченні реабілітації вона зможе повернутися до здорової ваги. Доведеться пильніше стежити за її прийомами їжі, щоб цьому посприяти…

— Задумався? — Емілія помахала долонькою перед моїм обличчям, змушуючи прокліпатися і припинити несвідомо супитися.

— Угу. Люблю тебе, — я пригорнув її до грудей і поцілував у маківку. — Дякую, що ти поруч, Мілю.