27. Картина з найтеплішим спогадом

Музичний супровід:

Carter Ryan – Left of you

Sondia – That's a lie


Звісно ж, іншого вибору, крім як погорювати певний час і примусити себе повернутися до нормального життя, в мене не було. Тож іще через тиждень після навали всіх тих спогадів я вже міг зустрічатися з рідними й говорив, не надягаючи маску. Вони ще кілька разів навідувалися в гості, і хоч спершу виникало бажання сховати всі намальовані за період туги картини, я вирішив не робити цього. А на запитання, чому малював саме тих людей, відповідав, що останніми днями чомусь постійно бачив про них сни, от і хотів зобразити. Таке пояснення підійшло, бо на жодному з полотен не зображав себе – з якихось причин не хотів того робити. Мабуть, тому що вважав себе чужим у тому світі, навіть якщо пожив там кілька місяців.

Опісля як сім’я прощалася й покидала квартиру, я завжди протяжно видихав і ще довго притулявся до вхідних дверей, намагаючись угамувати відразу до самого себе. Через те, що не розповідав найріднішим правду, постійно здавалося, що зраджую спогади про життя дворецького, зраджую тих людей, цураюся їх усіх… І це почуття мені було до скреготу зубів осоружним.

А в один із наступних днів, коли саме прийшов із ранкових тренувань у залі, згадав про несподіваний момент. І здивувався, як узагалі міг за нього забути. Це сталося, коли взявся домальовувати картину, на якій моя кохана Емілія сонячного ранку солодко спала на ліжку. У «кадр» саме потрапляв невеликий робочий стіл, а в його шухляді свого часу… я знайшов її щоденник. Той самий, у якому робила нотатки Емілія з «мого» світу, поки чомусь не втратила спогади.

Ця згадка проштрикнула свідомість, наче циганська голка. Я завмер із піднесеним до полотна пензлем і затамував подих. Серце шалено застукотіло в грудях, у вухах зашуміла кров.

Я повільно відклав інструмент набік і розгублено забігав очима по картині, немов вона могла дати мені якесь пояснення чи хоча б підказку. Таки наступного дня, коли безсоромно прочитав щоденник тієї Емілії, я мав дуже схожий стан, дуже схожі роздуми. Та зараз уже міг дати собі відповідь на певні запитання.

«Раз вона там певний час пам’ятала себе, чи може бути таке, що тут також лежала в якійсь комі чи то сні, як я?»
Ця думка змусила мене підскочити зі стільця в неспогаданому пориві бігти кудись і щось робити. А куди і що – був без найменшої гадки. Тож у результаті я просто почав міряти кроками квартиру.
«Припустімо, так і було, – міркував далі, набурмосившись і склавши руки на грудях. – Але потім щось змінилося, і вона втратила пам’ять про ту Емілію, лишилася лише принцеса Мелаара. Що могло змінитися?..» Я спинився посеред кухні й бездумно витріщився перед собою. Відповідь, яка зринула в голові, була мов удар ножем під ребро.

— Вона не вийшла з коми, — прошепотів майже нечутно. — Вона померла тут, тому і з того світу її свідомість зникла…

Я стояв непорушно, не спроможний навіть кліпнути. Щойно згадав про Мілін щоденник, як усередині поселилася надія на те, що, з якоюсь мізерною імовірністю, я зможу її тут знайти. Навіть якби вона нічого не пам’ятала про своє життя принцеси, це б ні на що не вплинуло, а на мої почуття й поготів. Але… якщо кохана й перебувала певний час у якійсь лікарні, то це було кілька місяців тому. Тоді… з причин, про які я, найімовірніше, ніколи не довідаюся, її не стало. Оскільки така інформація конфіденційна, я, як чужа людина, навіть обійшовши всі лікарні й морги України, не зможу дізнатися, як саме і коли це сталося…
Звісно, це нічого б не змінило, але якби хоча б знав, що стало причиною смерті і на якому цвинтарі її поховано, це могло би принести мені відчуття… завершеності? Так, мабуть, так. Може, навіть смирення швидше настало б. Але в мене не було навіть здогадок про те, в якому місті вона може спочивати, тож про що взагалі можна було говорити?..

— Не плач, дурню, ти й так уже попрощався з нею… — пробелькотів собі, та голос не слухався і страшенно тремтів. Я присів, бо ноги хотіли підкошуватися, й ухопився за волосся, що лізло в очі. — Але ж, можливо, був шанс її зустріти… Може, якби я згадав про ті записи в щоденнику раніше… Може… Ні, припини, Лю, припини, — схаменувся, поспіхом витерши щоки і шморгнувши, — досить, це нічого б не дало. І зараз це нічого не дасть, лише душу роз’ятрить. Я вже нічого не вдію.

Але для зраненого серця ці слова звучали геть не переконливо. Воно гримало в ребра й бажало зробити бодай щось, аби полегшити біль, який, наче розлючений дворовий пес, вгризся у нього зубами.

Я поволі підвівся й укотре шморгнув. «Дідько, минуло вже більше двох тижнів, хіба ж заспокоюватися почав…»
Повернувшись до «кімнати мольбертів», продовжив малювати, періодично мовчки схлипувати й недбало витирати обличчя рукавами. Сказати собі не плакати було значно простіше, ніж направду зробити це.

Але ближче до вечора мені довелося зібратися докупи, бо задзвеніло нагадування. Я згадав, що днями записався на стрижку й фарбування і якось… стало легше від цього. Збагнув, що хочу поносити в серці спогади про життя Люренса-дворецького ще кілька місяців, тож вибір кольору фарби залишався тим самим, що й до ДТП. Та й любив я його, наче рідний сприймав, що душею кривити. Зазвичай полюбляв і з лінзами експериментувати, особливо коли виходив у люди, але цього разу ліпше було обійтися без них, очі й так пекли від сліз.

— Ну, майже все, — зітхнув, глянувши на себе в дзеркало у прихожій. На ногах «сиділи» широкі чорні джинси з декоративним ланцюжком збоку, а на плечах біла футболка і вільна чорна джинсовка. Вподобав останнім часом одяг, який здавався повеликим, бо за ним не було видно, наскільки схуд. А щодо кольорів… Дуже яскравим бути не хотілося, бо на душі «йшли дощі», та й яскравою має бути чуприна. Але поки я ще мав рідний колір волосся, не настільки акцентний, хотілося додати до образу ще якусь деталь.
В задумі я помацав поголене підборіддя. А тоді, торкнувшись долонею шиї, раптом згадав про залишений у спальні на підставці амулет. Не роззуваючись із кросівок, акуратно пішов у потрібну частину квартири.

— Візьму вас сьогодні з собою, — мовив я до підвіски, немов звертався до друзів з іншого світу, й обережно вдягнув її. Вигляд доповнила ідеально. І якесь таке тепло мене огорнуло, наче від обіймів. Усміхнувшись стомленому хлопцеві у відображенні, я вдягнув невеличку торбину через плече та вийшов із квартири.

Барбершоп розташовувався у десяти хвилинах ходьби від мого будинку. Експерименти з волоссям уже не перший рік я втілював лише там. А останніми місяцями (чи навіть роками) настільки полюбив ніжно-рожевий колір, що, приходивши, казав майстрам лише «мені як завжди» і більше нічого не пояснював. Втім, цього разу домовився ще й про стрижку. Як не дивно, дослухався Оліної поради й вирішив сильно вкоротити волосся. Принаймні на скронях воно було мало не «під нуль» зістрижене і вверх ішло плавним градієнтом. А вже на маківці залишилося доволі довгим, чубчик перукар також зберіг, лиш укоротив його трішки.
Після двох годин у вправних руках, я пороздивлявся модного себе у дзеркалі, кинув оком на пасма відрізаного волосся на підлозі й зрозумів, що потрібен буде час, аби звикнути до нового образу. Та разом із тим відчув певне полегшення. Досі бачив рожевий колір, як і в Люренса-дворецького, що викликало ностальгію, але стрижка була геть інакшою, що не давало постійно впадати в журбу щоразу, як бачитиму власне відображення.

Щиро подякувавши і розплатившись, я вийшов навулицю й накинув на плечі зняту раніше джинсовку. Сонце вже починало тонути в лінії горизонту, ховалося за будівлями, й давало дорогу сутінкам. Надворі, попри літню пору, робилося прохолодніше.