26. Хіба ж таке може бути?

Музичний супровід:
One Hundred Years – Prayer
Julie and the Phantoms – Unsaid Emily

У світлій сучасній квартирі повсюди стояли картини – то просто на тумбах, то на мольбертах, то на полицях. А на підлозі та інших горизонтальних поверхнях валялися порожні, зі всією любов’ю і силою витиснені тюбики, які я ще з учора обіцяв собі прибрати. Пензлик виводив на полотні то різкі, то плавні мазки; слухняно слідував за порухами руки і маневрами пальців. Легенький запах акрилових фарб ненав'язливо лоскотав ніздрі. Я раз по раз супився, віддаляючись від картини й прискіпливо оцінюючи той чи інший етап роботи. Також періодично совав своїм стільцем і мольбертом, коли яскраве літнє сонце з вікна за спиною починало світити прямісінько на полотно.

Я зробив іще кілька рухів пензлем, завершуючи промальовування листя на одній із високих тополь, і вкотре відхилився від картини. Смачно потягнувся, мимоволі закректавши в унісон із засидженими м’язами. Деякі з них занили по-особливому, нагадуючи про недавно закінчену реабілітацію.

Пейзаж виходив майже казковим. Бокасті, високі, приземкуваті, стрімкі вежі замку тягнулися в небо кожна зі своєю грацією. Синювата черепиця на їхніх дахах м’яко відбивала світло погожого літнього дня. А білі кам'яні стіни з де-не-де вітражними вікнами привітно запрошували охочих завітати всередину. Ну справжнісінький чарівний замок! Хіба що йому дечого бракувало. І йшлося не про те, що картина ще загалом не була завершена.

Я витягнув зі стаканчика у формі яблука, який колись подарувала Оля, тонесенький пензель, сполоснув його у воді, витер зайву вологу об фартух, і мокнув у білу фарбу. Відтак узявся виводити в блакитному небі зграю дрібних пташок. Хоч і знав, що не їх на полотні не вистачало.

Відколи прийшов до тями в лікарні і зміг стійко тримати в руках олівець чи ручку, мене тягнуло малювати по всьому, по чому лише було можливо. По медичних документах, по власних руках, по лікарняній постелі, по меблях… Свідомість була геть не сконцентрованою, я часто випадав із реальності у якісь хаотичні думки чи просто дивився на стелю порожнім поглядом. Але те бажання малювати було майже маніакальним, на якийсь час буквально перетворило мене на ту саму дитину дошкільного віку, яка любить усе розмальовувати каракулями (таким свого часу я теж був). Раніше взагалі не траплялося, щоби стільки речей я малював із голови, а тут хтось немов вселив ті всі пейзажі в уяву, і то в збіса чіткому вигляді…

Хоч за відчуттями від моменту ДТП, у яке в грозову ніч я втрапив через якогось п’яного гульвісу, для мене минуло кілька годин, але насправді в комі все ж трошки пролежав. Хоча розмито пригадую, як лікарі говорили батькам, що лише в перші кілька годин після операції то була кома, а далі я немов просто заснув. І не прокидався, хоч і мав усі життєві показники в нормі, тож лікарі мали підтримувати мене майже такими самими способами, як і коматозників.
Не те щоб розбираюся в медичних нюансах, але вважаю, що це не одне й те саме. Бо рухливість повністю збереглася і швидко відновилася, а надто після реабілітації. Хіба що схуд конкретно… Звісно, і цьому можна дати раду – місяць у бабці в селі поживу і миттю стану «кругленьким». Але насправді варіант відвідин залу мене більше приваблював – уже навіть встиг придбати абонемент і дібрати дієту, тож мало-помалу і м’язова маса відновиться…

А наразі і помалювати можна, бо маніакальне бажання до цього, після виписки з лікарні місяць тому, не дуже й вслабло. Он, уже з десяток різних повноцінних пейзажів написав. Коли розум після довгого сну майже остаточно прояснів, я почав замислюватися, звідкіля в мене, власне, ідеї на ті всі картини, але відповідь немов завжди втікала, як вода у щілини між пальцями. За малюванням я відпочивав, намагався розвантажити голову і водночас налаштовувався на роботу над новими замовленнями від людей, які встигли понаписувати мені в Instagram’і за час, поки перебував «на лікарняному».
Але всі ці години і дні, нав’язливо чи не дуже, мене супроводжувало відчуття «я ніби щось забув, але що і де, згадати не можу». У снах, звертаючись на псевдонім, мене гукав чийсь незнайомий голос, серце калатало так, немов тікав від якогось жаху, і ранок подекуди починався зі сліз на подушці, хоч я й геть не міг пригадати, коли встиг поплакати. Спершу ці незрозумілості мене неабияк турбували, але ділитися тим ні з ким не поспішав (сім’я і так нахвилювалася за ті всі тижні, поки був без тями) і з часом просто звиклося.

Закінчивши з пташками і їхніми силуетами, я знову відхилився від картини й оглянув її. Примружив очі, замислено стукаючи п’яткою пензлика по підборіддю. Можливо, додати ще кілька хмаринок на небі буде не зайвим…
На дерев’яну палітру для малювання видусив на одне місце іще трохи білої фарби, а на інше – і білу, і ледь помітні крапельки блакитної та синьої. Мастихіном розмішав другу купку, щоби вийшов дуже блідий синюватий колір. Опісля сполоснув тоненький пензель, який своє уже відпрацював, і взяв більш масивний.

Та щойно я підніс інструмент до полотна, як із телефона на табуретці обабіч заграла «Body to body». Пісня різкою ніби не була, але оскільки я все одно смикнувся, то точно розмастив би фарбу неправильно, якби вже торкнувся пензликом картини. Поклавши його на підставку, біля палітри, під мелодійну музику рингтона я потягнувся до гаджета.
На екрані світилося «Мама» і в кружечку вгору-вниз «стрибала» фотографія білявої жінки біля старого дерев’яного вітряка, яку тато зробив їй іще роки три тому, коли ми всі разом відвідували Шевченківський Гай.

— Алло, мам, — радісно привітався я, чомусь поправивши на собі як завжди забруднений фартух.

— Привіт, синку, — пролунав теплий жіночий голос. — Як ти там сьогодні? Голова не болить? Уже обідав? Дорогою до опери ми з Олею хочемо до тебе заскочити…

— Мама тобі банош принесла! — увірвався в розмову дзвінкий голос сестри. — А можна ми ще після опери до тебе заїдемо і я розкажу!..

— Зажди, доцю. Май терпіння, ти ж уже доросла, — втрутилася матінка, а в мене на вустах сама собою з’явилася широка усмішка. Хоч і не вважав, що шістнадцять років – це прям «доросла». — Бач, Оля вже дочекатися зустрічі не може. Відімкнеш нам двері до під’їзду? Ми швиденько, бо і так трохи поспішаємо. Тато не захотів підійматися – побачив якусь книгарню і пропав, шукати його потім доведеться… — мама почала нарікати на свого чоловіка, а я не стримав тихого смішка.