25. Запізнілі на роки слова, і сміливість бути інакшим

Музичний супровід:
Vincenzo Crimaco – Serenidade
Jacob Lee – This house
Paul Eckert – Kid
Harrison Storm – How to help

 

— А кормерівський замок так само світлий, як і тоді, коли я відвідував його востаннє, — з полегшою зітхнув Вілендор, виходячи з екіпажу, який спинився прямо перед головною брамою. — У таку похмуру погоду своїми білими стінами він наче вселяє надію на краще. Чи не так, Жане?

— Складно з вами не погодитися, мій королю, — усміхнено гмикнув капітан гвардії, краще кутаючись у плащ від холодного вітру й передаючи свого жеребця молодому конюхові. Минуло майже три тижні з миті, як принц Федел надіслав у Нарре листа з повідомленням про те, що Кормер уже визволений із-під влади Азара. І от, вони з Вілом нарешті сюди прибули.

— А, скажи хлопцям, нехай роззбруять коней і відпочивають, — звелів Вілендор Жанові і той миттю передав наказ невеликому ескорту.

Король Іверуса поправив на собі темно-пурпурових тонів шати із золотими тасьмами, як зміг пальцями привів до ладу в’юнке чорне волосся, і рушив уперед. Жан і собі перевірив на поясі зброю і мовчки пішов слідом, періодично роззираючись.

Неспішно проходячи у довгій арковій галереї, до якої де-не-де чіплявся багрянолистий плющ, молодики окинули поглядами стоптану до болота траву навколо. Вілендор насупився і стиснув губи. Жан припустив, що вони подумали про одне й те саме: «Точно Феделові вояки постаралися. Мабуть, це місиво буде тут аж до пізньої весни…»

Спинившись на середині проходу, Жан глянув убік, у далину, й зачепився поглядом за товсті голі верби, що поспускали віти в озеро. Неподалік від нього розташовувалися кілька то більших, то менших дерев’яних альтанок. Задивившись на них, молодик спіймав у себе несподіваний приступ чутливості і глибоко видихнув. Усе тут було місцем спогадів убитих Азаром Люренса й Емілії. Спогадів, якими, можливо, вони могли би колись із Жаном поділитися, принаймні він би з радістю про все послухав. Але тепер, після звістки про їхню смерть чи то безслідне зникнення, ця думка викликала в нього лише сум і жаль. До сьогоднішнього дня Жан навіть не усвідомлював, як сильно насправді зацікавився і «квітковим» дворецьким, і його принцесою, як хотів більше про них дізнатися і потоваришувати… Сам не міг збагнути, що змусило його за вкрай короткий час знайомства з Люренсом пройнятися до нього чималою приязню. Можливо, його дивакуватість. А можливо те, як добре він міг розуміти Жанові почуття…

З помислів молодика змусив виринути голос Вілендора.

— Жане, ти йдеш? — гукнув друг, спантеличено обернувшись. Капітан схаменувся, закивав і поквапом опинився поруч зі своїм королем. — Знаєш, у мене якесь дивне відчуття є, — мовив Віл збентежено, на ходу ще раз оглянувши довкіл. — Замок ніби такий, яким був, а водночас щось у ньому змінилося. Я помітив це з першого погляду, але ніяк не можу пояснити, що саме стало інакшим, — хлопець кинув на Жана розгублений погляд, але той не знав, як має реагувати, тож тільки насупився.

Друзі вже майже пройшли галерею, коли почули попереду квапливі кроки і спинилися.

— Вітаю його величність Вілендора Іверуського, — вибіг їм назустріч старший чоловік у мундирі з блискучими галунами на комірі й рукавах, і миттю вклонився. Очевидно вмілий воїн, бо поставу мав стійку і надто вже природно тримав руку на ефесі меча. — Мене звати Марден Таіре – капітан королівської гвардії. Велика честь приймати вас у Кормері. Але у повідомленні мовилося, що ваша величність прибуде лише завтра, — чоловік натягнув на тонкі вуста усмішку, але Жан однаково зауважив, що в його блакитних очах вирує хвилювання.

— Мені хотілося якнайшвидше побачити свого друга. І молодшого брата також, — невимушено пояснив король і м’яко всміхнувся. Із Жаном капітан Марден тим часом просто обмінявся мовчазними кивками. — Будьте ласкаві, проведіть мене до них.

Чоловік іще раз схилився в поклоні й попросив іти за ним. За кілька хвилин мовчазної ходи через світлі коридори палацу усі троє опинилися в просторому залі з численними вікнами замість стін. Деякі з них містили різнобарвні вітражі і Жан не сумнівався, що за погожого дня в цьому приміщенні по-казковому гарно. На високих позолочених підставках розмістилися висячі вазони, а на білій мармуровій підлозі невеличкі деревця та кущі у громіздких горщиках. Більшість із них капітан бачив уперше, бо в Іверусі клімат був холоднішим і такі рослини там просто-на-просто не могли би перезимувати.

Жан захоплено роззирався навколо. Припускав: якщо у сонячну днину писати тут портрет якогось панича, він вийде неймовірним. І мимоволі шкодував, що не мав нагоди раніше бувати в цьому замку. Зріючи на власні очі його красоти, якимось неспогаданим чином хлопець почувався ближчим до принцеси Емілії і її дворецького. І від цього в серці йому робилося тужно і тепло водночас.

Всі троє прибулих спинилися в центрі залу і відлуння кроків, що досі абомовнею котилося ледь не до склепінчастої стелі, стихло.

— Можливо ви пригадуєте – це зал Королеви, ваша величносте. Його високість Федел дуже любить проводити тут час, — Марден озирнувся, немов вишукуючи рудого. — Мабуть, він знову захопився якоюсь рослиною. Мені пошукати його?

Вілендор тихо засміявся і похитав головою:

— Не варто, дякую вам, капітане.

Чоловік кивнув у відповідь і відійшов до дверей, узявшись нести набурмошено-мовчазну варту.

— Мій королю, думаю, буде краще, якщо і я відлучуся, залишивши вас удвох, — і собі вклонився Жан, опісля як зауважив за одним із високих вазонів руду маківку.

Вілендор кинув на нього здивований погляд, а тоді трохи сором’язливо всміхнувся.

— Це не обов'язково, але дякую, Жане, — монарх лагідно торкнувся другового плеча. — Буду вдячний, якщо почекаєш поруч із капітаном Марденом. Я до Федела лише на кілька слів.

Жан кивнув і відступив до дверей. Опісля вони з паном Таіре мовчки поспостерігали за тим, як із-за рослинності в горщиках виходить принц Федел, широко всміхається Вілендорові, вони міцно обіймаються і заводять невимушену бесіду.

Звісно, Жан добре знав, що, коли йшлося про цих двох, «кілька слів» завжди перетворювалися на