24. На півдорозі до мети не здаються, а шаленіють

Музичний супровід:

Nightcall & Nocturne – Where souls linger
Kalandra – Mørke skoger (extended)
RØRE – Voss
Nathan Wagner – Innocence
Jubah Earl – Before the dawn
Злата Огневич – Що б там не сталося

Голова періодично тьохкала болем, тож ми з Вихором їхали доволі неспішно, набираючи темп поступово. Очі пекли від вітру, сліз і від усього іншого, але я боявся моргати надто часто, щоби раптом не заснути. Адже повіки за останні хвилини їзди страшенно обважніли й так і просилися стулитися. Але хоч ознак лихоманки в себе не помічав, мабуть, бо стали надто незначними.

Скачучи по освітленій блідим уранішнім сонцем дорозі, я почав ловити себе на думці, що вже колись їхав цим шляхом. Або йшов. Але тоді надворі панувала ніч і все навколо було зеленішим.

Поки Вихор перейшов на швидкий крок, аби відпочити від бігу, я взявся збентежено роззиратися.

І тоді угледів, що справа вдалині, поміж малолистими деревами, щось червоніє.

— Закинута церква… — прошепотів, здаля угледівши знайомі вікна, які визирали з-за почервонілого плюща. Вона зовсім не змінилася. Стояла там і немов запрошувала до себе, щоби такі сентименталісти як я знову пережили в її стінах щось щемке і тепле, щось, за чим сумують.

Неописанна емоція зародилася в моїх грудях і стала клубком у горлі. Згадалися найліпші миті, які ми з Мілею провели в тій будівлі. Попри свою пошарпаність, занедбаність, і обставини, за яких ми були вимушені там переховуватися, вона запам’яталася одним із найприємніших місць.

Дерева неспішно промаювали повз нас із Вихором, поки дорога вела вперед, щохвилини віддаляючи покинутий храм. Він залишався позаду, як минуле, в яке ти ніколи не повернешся, яким би прекрасним воно не було. Всередині щось кричало спинитися і завітати туди, освіжити спогади, але я з усіх залишків сил супротивлявся. Просто дивився на облуплені стіни та вікна, побиті вітражні шибки яких, разом із багряним плющем, зяяли, наче відкриті рани… і не міг відірвати від них захопленого ностальгією погляду.

А тоді повільно кліпнув і світ навколо поплив, закрутився, змінився. Засяяв яскравим обіднім сонцем, заграв барвами зеленого лісу, запах п’янким ароматом дикої троянди і… кураги.

— Не спіймаєш, не спіймаєш, Люренсе! — бігала навколо храму Міля, іноді шпотикаючись об свою жовтяву сукенку.

Я моргнув ще раз і вже мчав за непосидючим дівчиськом, намагаючись його наздогнати. Раз у раз вибігав за кут будівлі, майже хапаючи принцесу за руку, та вона щоразу встигала ухилитися й лиш хихотіла потішно. Я не усвідомив, як сам почав сміятися. Розвіяні теплим вітерцем пелюстки цвіту дикої троянди, чи то пак шипшини, літали навколо. А в небесній блакиті курликали журавлі.

Я вмить замовк і спинився. Звів голову вверх і уздрів у небі великий журавлиний ключ. Птахи відлітали в теплі краї й видавали тужливе курлюкання, яке незрозумілим тьохканням проштрикувало мені серце.

— Еміліє, а хіба надворі не весна? Чому вони летять у вирій зараз? — розгублено спитав я в принцеси, яка несподівано опинилася поряд. Неспокійний вітер метав її довгим розпущеним волоссям на всякі боки.

— Весна? Ні, зараз осінь, — дівчина безпристарно глянула на мене.

— Але ж шипшина не цвіте восе… — я затнувся, побачивши за спиною Мілі лиш сухе колюче галузяччя. Жодних квітів на ньому не було. Перелякано озираючись, угледів, що дерева навколо враз змінили кольори на жовтогарячі, а плющ на церкві почервонів.

— Тобі вже час, Люренсе, — прошепотіла Міля, зазирнувши в очі. Проникливим поглядом немов намагалася торкнутися самих надр моєї душі.

Я ще раз почув журавлів і глянув на похмуре небо.

— Ти не маєш зараз тут бути, тебе чекають в іншому місці…

Ніжний голос коханої поглинуло знавісніле гудіння вітру і я, знову озирнувшись, уже нікого поруч не побачив. Природа зблякла, потемніла і зникла. Запах кураги щез, натомість чітко відчувся металічний присмак у роті.

А тоді світ вибухнув сліпучим сяйвом, різким болем, що стрельнув у нозі, і до вух прорвалося стривожене кінське іржання.

Я збагнув, що широко розплющив очі й не можу дихати. Бандана налізла на лице, а шарф замотався навколо шиї й голови так, немов хотів задушити мене. Бік живота нив, наче я вчора надто захопився гімнастикою і потягнув його, а ліва щиколотка пульсувала й пекла від болю, ніби в неї хтось гарячого ножа запнув.

Панікуючи наче навіжений, я розмотав злощасну тканину і скинув бандану. Лише тоді збагнув, що звисаю з Вихора догори дриґом і хапаю повітря, як викинута на берег риба. Головою я торкався мокрої придорожньої трави, а однією з ніг застряг у стремені. Мабуть, добряче вдарився об землю, бо макітра тріщала при найменшому поруху.

Кінь же стояв нерухомо й блимав на мене втомленими блакитними очима. Не сумніваюся, що друг пробував розбудити мене, коли помітив, що звалююсь із сідла, але виснаження й недосип надто сильно вчепилися в мою хворобливу свідомість, аби йому це вдалося.

Глухо лаючись на чім світ стоїть, я зробив спробу звестися на лікті. Вдалося не з першого разу, бо руки дрижали, наче в старого діда. І коли потягнувся до ноги, аби витягти й оглянути травму, від литки й до сідниці її пройняла судома. Я натужно застогнав, упинаючись однією рукою в задерев’яніле стегно і відчуваючи, як на чолі виступає піт. На кілька хвилин ця зараза навіть змусила забути про ріжучий біль у щиколотці.
Але однаково відчув його сповна, коли спазм поволі минув, і я сів затерплою дупою на холодну траву. Ногу таки вдалося витягнути, але не зміг плавно спустити її, тому заскавчав наче собака, коли стопа стукнулась об землю.

Щоб не обезтяміти від болю, посидів спокійно кілька хвилин, стримуючи сльози й прислухаючись до власного швидкого сапання і курликання журавлів у небі.

Збагнувши, що птахи пролітають десь поблизу, подивився догори, але поміж гілок нікого не побачив, навіть удалині. Розгуба накрила мене з головою. Прокручуючи перед очима сцену біля закинутої церкви, не міг зрозуміти – це було сном, чи спогадом із минулого, бо у свідомості все перемішалося. Час розтягнувся і викривився. Відрізнити вчорашній день від сьогоднішнього стало майже неможливо. Скільки ми з Вихором насправді бігли? Цілу ніч? День і ніч? Два дні?..

Відчуваючи, що гострий біль у щиколотці змінився пульсивним тупим, я виснував, що вона вже тіршки заспокоїлася. До скреготу стиснувши щелепи, обережно зняв чобіт і ще раз вилаявся. Ой, кепсько. Фортуна точно відвернулася від мене, раз так сильно розтягнув сухожилля із м’язами. Хоча, може навпаки – пощастило, що це не вивих? Чи що я взагалі собі нічого не зламав?

Відсуваючи саркастичні помисли подалі, дотягнувся до бандани. Пригадав, як треба перев’язувати подібну бідосю, бо вже колись мав із тим справу; прикинув, як зробити це невеличкою банданою замість бинта, і взявся до справи. Іншого виходу і так не мав.
Коли обмотував ногу, холодні задубілі пальці тремтіли й ледве слухалися. А шкіра на щиколотці розчервонілася й пашіла жаром, наче під нею тліла грань. Біль майже викликав блювоту, вузлом скручуючи порожній шлунок, а в голові паморочилося. Але я зціпив зуби й перев’язував суглоб так туго, як було потрібно. Опісля витер зі щік сльози, які ринули від болю, і запхав ногу в чобіт. Із банданою і набряком вона ледве влізла, та й без крику не минулося, але босоніж іти чи їхати було б дурістю.